Не більше переймався подібними флотськими «дивацтвами» і згаданий генерал Петров, який на засіданні Військової ради СОРу 30 червня, як згадує у своїх мемуарах учасник того засідання генерал Моргунов (1979. — с. 446–447), охарактеризувавши «бойовий стан військ, їх озброєння, наявність боєзапасу», дійшов висновку, що «навряд чи вдасться утримувати Севастополь упродовж трьох днів», а у відповідь на запитання комфлота «запропонував залишити генерала П. Г. Новикова — командира 109–ї стрілецької дивізії», оскільки, мовляв, саме «його сектор обороняє район Херсонеського півострова і залишки військ відходять туди ж...»
Такої ж думки дотримувався і дивізійний комісар Кулаков, який, не проминувши нагоди взайве зазначити про «міцний... політико–моральний стан захисників Севастополя», й собі заявив, що «що–небудь зробити, аби затримати гітлерівців, навряд чи вдасться». А тому («правильно виступали товариші») дивізійний комісар теж вважав, що «треба залишити одного командира дивізії. Він зробить усе, що можливо». І навіть пообіцяв: «Потім постараємося залишених евакуювати». Тож доленосний для керівного складу СОРу жереб було нарешті кинуто, і останньому командуючому обороною Севастополя П. Новикову випало скінчити свій життєвий шлях у німецькому концтаборі Флесенбурзі (Героическая оборона... — 1969. — с. 333) — «у листопаді 1943 р. гітлерівці убили його»...
Зовсім інакше розставляє акценти при описі цих подій автор величезної, широкодокументованої повісті «Полководець» про згаданого вже генерала Петрова В. Карпов. Детально описуючи останні дні оборони Севастополя, він, зокрема, наголошує (1989. — с. 201), що «1 липня на об’єднаному засіданні Військових рад Чорноморського флоту і Приморської армії віце–адмірал Октябрський прочитав телеграму з Москви, якою дозволялося залишити Севастополь з огляду на те, що вичерпані всі можливості для його оборони. Було наказано вивезти із Севастополя хоча б декілька сот [осіб] командного складу. Для керівництва тими, хто ще вів бої, залишався генерал П. Г. Новиков». Наче й усе правда, але деякі важливі акценти переставлені буквально сторчголов.
Насправді, як напише безпосередній учасник тих подій генерал Моргунов (1979. — с. 446), покладаючись не лише на свої спогади, а й на документа Центрального військово–морського архіву СРСР («Отд. ЦВМА. — Ф. 10. — Д. 20. — Л. 328»), це засідання розпочалося «приблизно через годину» після отримання телеграми з Москви, тобто близько 20–ї години 30 червня — і саме з того, що Октябрський, «коротко» охарактеризувавши обстановку, зачитав згадану телеграму, а «близько першої години ночі 1 липня командування СОРу» вже «відбуло» для евакуації на аеродром, звідки «літаками було вивезено 222 особи», серед них Октябрського та Кулакова. А генерал Петров разом із членами військової ради Приморської армії та іншими відібраними особами «близько 2 години ночі (бо повинні були дочекатися відльоту командуючого — коли б виліт чомусь не відбувся, той теж мав евакуюватися підводним човном. — М. Л.) 1 липня» на борту підводного човна Щ–209 відчалили курсом на Новоросійськ (там само. — с. 468). Однак ця передбачливість виявилася зовсім не зайвою: виліт ледве не зірвався. Ось як пише про це Г. Ванєєв (1995. — с. 236): «Коли до літака підходили командуючий ЧернОморським флотом і СОР віце–адмірал Октябрський та член Військової ради флоту дивізійний комісар Кулаков, їх упізнали. Скупчені на аеродромі воїни зашуміли, розпочалась безладна стрілянина у повітря. Розуміючи обстановку, що створилася, воєнком 3–ї особливої авіагрупи Головної бази полковий комісар Михайлов, котрий мав відлетіти разом з командиром групи, пояснив їм, що командування відлітає, аби зорганізувати евакуацію захисників Севастополя (як бачимо, О. Кулик мав підстави заявити, що захисників Севастополя «не лише покинули напризволяще, а й обдурили». — М. Л.), а він сам залишається з бійцями. 1.40 1 липня літак злетів... Близько 5.00 літаки щасливо приземлилися у Краснодарі»...
Поважний автор ані словом не обмовився й про те, що саме Октябрський звернувся за дозволом на евакуацію «200–300 осіб відповідальних працівників, командирів», і у відповідь на це було отримано «дозвіл» Ставки на їх евакуацію, а не Москвою «було наказано». Так само, як і про те, чому саме Новиков «залишався» — у Москві про це взагалі нічого знати не могли, бо навіть на початку засідання, котре розпочалося вже після отримання телеграми з дозволом на евакуацію, така ідея ще не виникала, а у згаданій телеграмі Октябрського в Ставку пропонувалося залишити генерала Петрова. На тому засіданні, пише П. Моргунов, Октябрський знову «запропонував залишити в Севастополі генералів Петрова та Моргунова». Утім, зазначає Г. Ванєєв (1995. — с. 234), і «командуючий Північно–Кавказьким фронтом у телеграмі на ім’я П. С. Октябрського вимагав залишити старшим І. Є. Петрова, але отримати її адресат не зміг, позаяк відбув на Кавказ».
Тож насправді командування СОРу вранці 1 липня вже успішно дісталося до Краснодара (та частина, що евакуювалася літаками, ті ж, хто покинув Севастополь підводними човнами, 3–5 липня прибули до Новоросійська), потім «негайно направилося» до Новоросійська, звідки о 21 год. 15 хв. адмірал Октябрський направив у Ставку, як пише П. Моргунов (1979. — с. 457–459), «своє останнє бойове донесення», в якому, зокрема, повідомляв: «Разом зі мною в ніч на 1 липня на всіх наявних засобах із Севастополя вивезено близько 600 осіб керівного складу армії, флоту і цивільних організацій» (окрім цього, наголошує генерал Моргунов, «усіма плавзасобами евакуації» до Кавказьких берегів «дісталися 304 бійці та командири». За даними Г. Ванєєва, «всього за період зі по 4 липня 1942 р. у порти Кавказу з Севастополя було доставлено 1228 осіб, в основному командно–політичного складу». Ще довго «на шлюпках та саморобних плотах» добиралися до своїх берегів покинуті захисники Севастополя, що у відчайдушному намаганні порятунку «відпливали в море на чому попало...»). Певно, і далі вважаючи себе командиром СОРу, адмірал, навіть покинувши Севастополь, «о 22 год. 15 хв. 1 липня» радіограмою вимагав від залишеного Новикова «негайно доповісти» йому, чи зможуть залишені оборонці «протриматися ще два–три дні на цьому рубежі». Та очікуваного не сталося — Севастополь більше не відповідав... Щоправда, це не завадило Октябрському навіть 4 липня доповідати Генштабові, що «опір ворогові чиниться нормально».
Уже невдовзі як П. Октябрський (Правда. — 1942 р. — 7 липня), так і І. Петров виступили із обширними статтями про оборону Севастополя, однак трагічні останні дні оборони там практично не відображені — тільки загальні ідеологічні словесні штампи, уже «вивірені» цифри ворожих втрат та значна кількість конкретних прикладів героїзму захисників Севастополя. Так, генерал Петров у статті «Оборона Севастополя», надрукованій у газеті «Вперед к победе» (14 липня 1942 р.), зокрема, пише (Героическая оборона... — 1946. — с. 280): «Охоплені незгасною ненавистю до ворога, кожен із захисників Севастополя, виконуючи свій обов'язок до кінця, робив усе, на що був здатний... Та частина бійців і командирів, котра не могла бути евакуйована, прорвала фронт противника і вийшла до Кримських гір...»