Досягти подібного кардинального зламу в поглядах українського суспільства на самовіддану боротьбу УПА проти окупантів, на жаль, ще не вдалося: в цій царині — особливо серед людей старшого віку — і досі переважають стереотипи, нав’язані колишньою колоніальною владою. Та це, зрештою, й не дивно, адже, як наголошував письменник–фронтовик В. Биков (1995), «правда про війну, як і раніш, залишається недоступною для більшості. Загалом, це зрозуміло. Воєнно–пропагандистська брехня стала складовою комуністичної ідеології. А саме на цій ідеології вирощувалася свідомість більшості наших шанованих ветеранів...» Та ще — на непримиренній «класовій» ненависті не лише до «чужих нам поглядів» згаданого «бандерівця», а й до всього, що не відповідало накинутим радянською ідеологією догматам. І, як слушно підмічає В. Коротич (1995), викохуючи цю ненависть «у колишніх радянських людях як щось основоположне... її вростили надійно».
При цьому непохитні апологети «світлого» комуністичного минулого, не переобтяжуючи себе анінайменшою відповідальністю за те, яких «дров» уже було наламано на цьому шляху, не соромляться відкрито демонструвати не лише свою, певною мірою вже клінічну, ідеологічну затятість, а й не приховують і тих методів, яким вони узвичаєно віддають перевагу. І це, зрештою, дуже добре, що широкий загал має змогу побачити на власні очі одкровення окремих «мастодонтів» тієї — хочеться вірити, невідворотно конаючої — комуно–більшовицької «епохи».
Попри сказане вище, правдиву уяву про те, кому насправді служили бійці УПА, дає також «Присяга вояка Української Повстанської Армії». Ось деякі витяги з цього документа (Солонина, 1999): «Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битися до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то мене покарає суворий закон Української Національної Революції і впаде на мене зневага Українського Народу».
Текст «Присяги вояка УПА», що зобов’язує боротися як за незалежність України, так і за свободу всіх поневолених народів, зафіксовано й у німецьких документах (УПА в світлі німецьких документів. — 1983. — с. 185). Немало подібних свідчень можна знайти у колишніх радянських архівах. Так, у згаданих «Пропагандистичних матеріалах», зокрема, наголошувалось (АД: Що повинен... — 1943–1944. — Арк. 30–31): «... 1. Не забувай, що німецька армія — це ворог політичних і державних стремлінь українського народу. Тому свій примусовий побут у німецькій армії використай для того, щоб навчитися військової справи, і приготуйся до служби своєму власному народові в лавах Української Армії. 2. Знай, що німецька армія сьогодні б’ється за те, щоб німецькі імперіалісти на чолі з Тітлером могли поневолювати, грабити і винищувати всі європейські народи. Тому її цілі для тебе чужі і ворожі». І ще: «...не дай себе вжити до поборювання повстанчих відділів поневолюваних народів... не бийся з ними, покидай лави німецької армії і переходь на сторону повстаниів (виділено в цитованому джерелі. — М. Л.)».
Однак навряд чи будь–які докази здатні бодай похитнути затяту впевненість ревних доглядачів «революційної моралі» в незаперечній «зрадливості» вояків УПА. І особливої гіркоти це додає тим їх ровесникам, які змогли вірно оцінити усю моторошність та безперспективність того нелюдського режиму. Саме вони краще за інших усвідомлюють усю болісну безвихідь цієї ситуації та більше, ніж будь–хто, переймаються її трагізмом. Так, зокрема, поет–фронтовик з Москви Ю. Левитанський, котрий, за його визнанням, «був дуже пригнічений тим, що багато хто з його друзів–фронтовиків так і не зрозуміли кривавої суті сталінізму і комунізму», якось на зустрічі із журналістами гірко зазначив (Кедров, 1996): «Нічого не поробиш, як видно, вони так і підуть із життя зі своїм “великим” Сталіним», оскільки — скористаймося висловом А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 15) — «вони вперто дотримуються світогляду, властивого суспільству, що померло і відійшло у небуття».
Це гірко, однак нічого не вдієш, бо, «як свідчать соціологи, суспільство, що перебуває під тиском, граничним із межею його витривалості, розшаровується на засадах жорсткої ієрархії на “погоничів”, “прислужників”, “рабів” і, зрештою, починає вважати цю структуру чимось природним. Свобода такою спільнотою сприймається як загроза структурного зламу і викликає бажання відновити “одвічний” («союзний». — М. Л.) устрій» (Войтенко, 1995. — с. 15).
Схоже, так само підуть «зі своїм» і ветерани УПА.
На жаль, бо відчуваю й власну вину в тім, що ми так і не спромоглися примирити ці дві — такі різні й водночас рідні — гілки єдиного стовбура боротьби за щастя українського народу, яке вони волею нездоланних обставин бачили по–різному. Підуть, не поділивши слави, а головне — так і не скинувши з душі холодний камінь нав’язаного розбрату...
27. Міф про те, як Хрущов Україні Крим «подарував»
З розвалом СРСР великого розголосу набула тема, інтерес до якої настійливо підживлюється відомими колами, а саме: як Хрущов «подарував» Україні Крим. Цей фрагмент територіальних зазіхань експлуатується найінтенсивніше, особливо у своїй севастопольській частині, хоча, як вважають навіть російські правники (Трезвый взгляд... — 1993), «до юриспруденції він відношення не має», оскільки «з точки зору міжнародного права, Крим — це частина України». І з цим важко не погодитись. Але, на жаль, окремі політичні спекулянти досконало володіють здатністю досить специфічного бачення будь–яких подій.
Свого часу СНДівський телеглядач, певно, був зворушений до сліз, коли російське телебачення продемонструвало, як головний «законник» РФ Р. Хасбулатов просто–таки з дитячою наївністю та невимовним жалкуванням у голосі заявив на широкий загал СНД приблизно таке: «Я був просто приголомшений, коли розглянув надані мені документи по Севастополю і не знайшов жодного, який підтверджував би передачу Севастополя Україні!»
Хоча Руслан Імранович і наголошував постійно, що головним чинником для нього незмінно є Конституція РФ, однак на цей раз він у Основний закон чомусь і не заглянув. А там, як мовиться, чорним по білому — і в поправках до старої, сталінської, Конституції, і в новій, зразка 1978 p., Кримську область вилучено із списку областей територіально–адміністративного поділу РФ, а Севастополь вилучено із списку російських міст центрального підпорядкування. І всі ці зміни були затверджені так, як того вимагали чинні на той час закони. А натомість до Конституції України, теж згідно з чинним законодавством, були внесені відповідні зміни. І ні у Верховної Ради СРСР, ні у Верховних Рад республік жодних сумнівів щодо законності згаданої передачі не виникало.