І ці надії вповні справдилися. Тож насправді «приєднання Криму, — наголошує О. Субтельний (1991. — с. 434), — звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсувати втрати довелося з київського бюджету»...
Уже через півроку згаданий Д. Полянський у своїй доповіді перед обласним партійним активом (АД: Стенограмма областного... — 1954. — Арк. 4) повідомляв: «Крим тепер отримує велетенську допомогу від усіх міністерств і відомств України... Яскравим свідченням величезної допомоги, турботи та уваги є й останні рішення: виділені Радою Міністрів [України] капіталовкладення майже в чотири рази більші, ніж за попередні три роки... Заходи, намічені в постанові ЦККП України і Ради Міністрів [від 26 липня 1954 р.], охоплюють всі міста Кримської області (окрім Севастополя, який і в Україні проходив окремим рядком. Секретар Севастопольського міськкому КП України Павлов, наголосивши, що ця «постанова має величезне політичне і господарське значення для подальшого розвитку [Кримської] області», зазначив, що пропозиції обкому й міськкому партії щодо перспектив розбудови Севастополя «перебувають на розгляді в ЦК КП України» — там само. — Арк. 45–46. — М. Л.)». У своєму виступі на сесії Верховної Ради згаданий М. Кузьменко зауважив (Виступ... — 1954. — Арк. 233), що видатки на освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення в 1954 р. зростуть на 24 млн крб., а капіталовкладень в охорону здоров’я й народну освіту «в 1954 р. передбачається втричі більше, порівняно з 1953 роком».
Про сільське господарство теж не забули. Зокрема, у липні 1954 р. сільгоспвідділ ЦК КПУ доповідав секретареві ЦК Кириченку про підготовку пропозицій щодо ліквідації «великої заборгованості (190 млн. крб.) колгоспів Кримської області перед державою» (не українською, звісно, — вона тільки перебрала на себе чужі борги), про вирішення питання «недостачі добрив, отрутохімікатів і садових обприскувачів у Кримській області» тощо (АД: Про виконання доручень... — 1954. — Арк. 95–98).
Населення Криму теж радо вітало передачу Криму Україні, сподіваючись на краще. «Трудящі міста–героя разом з усім народом нашої Батьківщини, — йшлося, зокрема, у газеті «Слава Севастополя» за 29 квітня 1954 р., — підтримують цей історичний акт і не пожаліють сил...» — і т. ін., як тоді велося.
Ось у такому, прямо сказати, безвідрадному стані перебував «подарунок», яким порадували Україну — доведеться їй ще тугіше затягти паски, аби витягнути Крим із прірви, у яку його завели кремлівські хазяї... І таки вивела, наділяючи його усім, чого й самій на той час не вистачало. Одне тільки розв’язання проблеми водопостачання чого варте!
«Перекривши Дніпро біля Каховки, — зазначає В. Галушко, — відселивши тисячі людей з рідних місць, затопивши найплодородніші заплавні землі, Україна дала Криму воду, електроенергію, численні матеріальні ресурси... обділяючи засобами інші регіони. На півострів з України поїхали переселенці — хто добровільно, хто примусово. Їх селили у найменш придатні місця...» До того ж «українські переселенці негайно ставилися на облік у КДБ. Особісти часто навідувалися в місця їх поселення для виявлення “бандерівщини”». Завдяки таким заходам з боку України уже «невдовзі здійснилася мрія Хрущова перетворити Крим у край садів та виноградників. Розвивалася також промисловість... Крим ожив».
А от на думку визначного розігрувача кримської «карти», депутата нинішньої Державної думи РФ К. Затуліна (1995), Росія саме тому і має більше «права» володіти Кримом, що вона «приєднала Крим залізом і кров'ю», а Україна — усього лише «внаслідок змови політбюро і війни чорнил». Тож саме ця обставина, переконаний «думець», і «є темною плямою в історії Криму і України. Хоч як би хто намагався це пояснити (те, що Крим приєднано не «залізом і кров’ю». — М. Л.), внаслідок нелегітимного рішення, не спитавшись російського парламенту».
Ото вже диво! Виходить так, начебто рішення про передачу Криму до складу України і внесення у зв’язку із цим відповідних змін до Конституції РРФСР ухвалювала не цілком легітимна на той час Верховна Рада РРСФР, а, скажімо, виїзна сесія парламенту Зімбабве, проведена за такої нагоди у Москві. Може, комусь забагнеться, щоб Україна мала шоразу наново питатися згоди у кожного новообраного складу російського парламенту, аби потверджувати «легітимність» рішень усіх попередніх парламентів? Та, може, і спиталася б увічлива Україна, та, на біду, згаданого парламенту на час того передання, як то кажуть, навіть у проекті не існувало, а от його попередниця — не виключено, що у запалі «правдолюбства» цей добродій і її оголосить нелегітимною — Верховна Рада РРФСР не те шо погодилася — сама, як ми переконалися, просила про це. Однак це не завадило московському письменникові Ю. Кублановському (1998) сьогодні назвати «історичний акт» передачі — як його сприйняли тоді «трудящі міста–героя» — «одним із найбільш розмашистих комуністичних злочинів».
Та що вже дивуватися цим аматорам від історії, коли навіть фахові історики — і то не чужодальні, а свої — й собі затято блукають у цих двох «березах». Ось, наприклад, якої загнув професор Севастопольського державного (!) технічного університету В. Поляков (1998. — с. 18–19): «Крим і Севастополь, як споконвічно російські землі, незаконно передані в 1954 р. зі складу Росії Україні (без Севастополя)...» Тут ані правди (цей автор, як і переважна більшість подібних «дослідників», взагалі не надто обтяжує себе бодай якоюсь аргументацією), ані логіки. Ну дійсно, якщо вже «передали без Севастополя», то яким боком сюди ліпиться оте «незаконно передані... Крим і Севастополь»? Про таких «свояків» народ каже: ще кілька таких–от своїх, то й ворогів не треба...
Можна було б іще зрозуміти, якби питання щодо Криму чи Севастополя вносилося у площину, так би мовити, взаєморозрахунків, тобто запропонували б ці поборники «справедливості» такий собі нульовий варіант: а давайте–но, брати–українці, розглянемо питання про можливе взаємне повернення усіх земель, тобто нам, росіянам, усіх наших, котрі були передані Україні, а ми натомість повертаємо вам усі ваші, що були передані (тут про дарування дійсно йшлося — просто забирали) Росії. Як то кажуть — ні нашим, ні вашим, зате без образ. Та — боронь Боже! В тім–то і заковика, що ні про які землі, щедро відшматовані свого часу від України, ніхто не згадує й згадувати не збирається...
Лишень одна, глибоко шанована мною за це, «центральна» московська газета наважилася спробувати відновити істину, зауваживши (Кулибаба, 1992), що за такої, «ненульової», постановки «виникло питання про території, відрізані від республіки як компенсація за подарований у 1954 році півострів. А це райони Кубані, Білгородської, Ростовської Курської областей. Усього 74 тисячі квадратних кілометрів, або три території Криму» — таким чином, передача Криму може вважатися лише незначною компенсацією за оті «райони» (насправді «відрізання» тих земель сталося значно раніше — докладніше про це йшлося вище). Ось така постановка питання, як на мене, була б конструктивнішою, ніж теперішня, котра більше схожа на великодержавницький варіант реалізації знаменитого принципу «справедливого» розподілу, убезсмертненого Попандопуло: і моє — мені, і твоє — мені. Дуже вже до душі припав цей принцип часів експропріації, тобто грабіжництва, деяким нинішнім діячам.