Я також із розумінням ставлюся до того, що саме в Москві М. Бахарев відчуває «повний душевний комфорт», бо саме там «телебачення, радіо, газети, вивіски, будь–яка інформація — на рідній і зрозумілій мові (як бачимо, досить було згаданому написові втратити лише одну літеру, як в очах цього дипломованого історика і журналіста він одразу ж перейшов у категорію «незрозумілих»... — М. Л.). Програму “Время” дивишся в повному обсязі... В кіоску купуєш справжні “Комсомолку” та “Аргументы и факты”»... Поважаючи почуття росіянина М. Бахарев, водночас дивуюся тому, що сам він навіть не припускає правомірності подібних відчуттів і у нас, українців, — адже ми теж прагнемо душевного комфорту. Та для цього нам, зрозумійте, потрібно зовсім не те, що так розчулює вас («...з вікна мого номера на 9–му поверсі... мов на долоні Кремль, собор Василія Блаженного, Москворецький міст, прямо попереду громада храму Христа Спасителя... просипаючись серед ночі, бачу час, який показує годинник на Спаській башті Кремля»). Душевний трепет у нас викликають зовсім інші — далекі від московських башт — краєвиди. І ми прагнемо, щоб на нашій землі телебачення, радіо, газети, вивіски, будь–яка інформація теж подавалися рідною нам, материнською мовою — невже це так важко зрозуміти навіть вам, людині з двома вищими освітами, яка до того ж усе своє життя прожила в Україні?
«І найголовніше, — продовжує розповідати про свої московські враження М. Бахарев, — тут люди говорять тою мовою, якою думають. І президент, і глава уряду, і депутати, і таксисти, і двірники... Важко їм уявити, що є поряд з ними країна, де все не так, де все перевернуто з ніг на голову». Взагалі–то, Україна — зовсім не єдина із країн (навіть із тих, що «поряд»), де все не так, як у Росії, але наразі мова не про це. Якщо «тут» — так усе погано, а «там», навпаки, все так радує (у цьому, власне, й полягає вся заковика невдоволення бахаревих), то чому б не розрубати цей гордіїв вузол усіх незгод одним махом — перебратися до тієї обітовйної землі? Та тому ж, чому не залишають масово «негостинні» Латвію чи Естонію, де, за словами Бахарева (з покликанням на ще одного відомого «правдолюба» Ю. Лужкова), «явний апартеїд», — не надто вони потрібні Москві навіть укупі зі своєю газетною «правдой»: своїх ніде діти. І щоб хоч якось зацікавити власними персонами «матінку–Росію», обіцяють бахареви повернутися не одні: «Вместе с нами вернутся твои исконные земли, населенные не только русскими...» Що ж — пісня не нова. Але «исконные земли» (про справжню їх «исконность» уже було сказано доволі) — то зовсім не те, що «Крымская правда» навіть із усією редацією! Тут недовго й пупа надірвати...
Насамкінець скористаємося порадою О. Каревіна і залишимо на совісті цих авторів їхнє невгамовне малороське блазнювання щодо всього українського — ці «добродії», що живуть на українській землі, серед української людності, споживають український хліб, люто ненавидячи все. українське, варті співчуття, бо цим вони уже покарані Богом... Однак зазначимо, що, звинувачуючи «сучасних у країнізаторів» у запозиченнях «із арсеналів сталінського підручного», пан Каревін і сам діє у стилі цілковитого наслідування настановам пріснопам’ятного фон Богговута, який, зокрема, рекомендував (Кучерук, 1991): «Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі і т. д. з метою боротьби проти українців. У газетах доводити тотожність великоросів з українцями та пояснити, що малороська мова утворилася шляхом полонізації російської мови в давні часи... Доводити необхідність великоруської мови як загальнодержавної й літературної, та що малороська, як простонародна, не має ні літератури, ні майбутності».
Наведемо бодай один приклад того, чим є система аргументації сьогоднішніх богговутів. Ось що пише у «Крымских известиях» (02.12.1997) такий собі Л. Марков: «Слов’янські народи рано чи пізно прийдуть до єдиної мови. Російська і українська мови мають багато слів дуже близьких за написанням, суттю та й за вимовою. Та все ж у “Орфографическом словаре русского языка” С. Ожегова, виданому в 1956 р., понад 100 тисяч слів. А “Орфографічний словник української мови” 1960 року видання містить щонайбільше 18 тисяч слів. Різниця, як бачите, не на користь української мови». А ось і цілком передбачуваний висновок: «російська мова доцільніша за всіма економічними показниками, позаяк уся наукова, технічна, медична, учбова, всіляка довідкова література видана російською мовою».
Остання фраза, звичайно, ні для кого черговим «відкриттям Америки» не стане, вона лише взайве висвітлює те становище, яке займала українська мова та мови інших «братніх народів» в СРСР. Ну, а щодо коректності проведення самого порівняння, то, як примовляють у подібній ситуації в Одесі, не треба плутати Бабеля з Бебелем. Якщо поставити собі за мету, то можна б знайти орфографічний словник української мови з іще меншою кількістю слів тисяч — скажімо, призначений для задоволення невибагливих потреб учнів початкових класів кількатисячний.
Поза сумнівом, можна знайти й подібні словники російської мови. Та кому може спасти на думку стверджувати, що як один, так і другий здатні бодай найменшою мірою репрезентувати усе словникове багатство відповідних мов? А вже намагатися порівнювати шкільний орфографічний словник із відомим академічним виданням Ожегова (подібні видання української мови містять близько 120 тисяч слів, а 11–томний «Словник української мови» видання 1970–1980 рр. — значно більше) — то є чистий вияв неповаги саме до останнього. Тож намагання у такий спосіб «принизити» українську мову, тяглість якої, за даними сучасного мовознавства (Шевельов, 1994. — с. 16), «існує близько 1300 років», не здатне вивищити значно молодшу російську мову (та вона цього й не потребує), навпаки, означає робити відверту ведмежу послугу її щирим шанувальникам.
І хоч автор цього «відкриття» нібито й закликає «поважати одне одного», та щонайменшою повагою — не тільки до українців взагалі, а й до читачів «Крымских известий» зокрема — тут і не пахне. А от повна відповідність невмирущим заповітам — просто впадає у вічі...
29. Міф про безумовне «благо двомовності» в Україні
Визначний знавець європейських — зокрема й російської — літератур Г. Брандес понад сто років тому наголошував (1911. — с. 164–165), що «Гоголь був малоросом», хоча й писав не українською мовою, оскільки «майже всі народжені в Малоросії письменники писали мовою своїх найближчих сусідів, російською чи польською... — зважаючи на зневагу у в якій перебувала їхня мова... Бо у якого б сильного гноблення не зазнавала польська мова, все ж утиск, який вона зазнала, був зовсім мізерним порівняно з тим, якому піддавалася малоруська мова, стосовно якої справа мало–помалу дійшла до справжньої винищувальної війни». Додамо, що ці слова визнаний метр у царині європейських літератур написав після тривалих відвідин імперії на запрошення російської сторони...
В умовах цієї війни навіть Слово Боже українець мав слухати «мовою Імперії». Великий патріот України, видатний вчений (справжній автор відкриття «рентгенівського» випромінювання) І. Пулюй писав до «Головного Управління у справах друку» в Петербурзі (цит. за кн.: Стус, 1994, т. 4, с. 390): «Переклади Св[ятого] Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати Слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25 міліоновому русько–українському народові, хоч він із московським ще й одновірний! Минуло вже 21 років (так у цитованому тексті. — М. Л.) з того часу у як моє прошене, предложене 1881 року шановному “Управлению по делам печати”, щоб дозволено на Україні український переклад “Нового Завіта” було признане “не подлежащим удовлетворению”»...