Так, опинилися в Росії «шолом і кольчуга князя Ярослава Всеволодовича, щит і меч Мстислава Володимировича, шабля Володимира Мономаха», клейноди (хоругва, бунчук, булава, печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом, прапори, литаври, курінні значки тощо) Війська Запорізького, «прапори (гетьмана Мазепи... Данила Апостола, Івана Виговського, Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного), булави (серед них — князя Костянтина Острозького та Івана Мазепи)». Там же перебуває «переважна більшість українських рукописів, відомих нам лише зі шкільних підручників: “Остромирове Євангеліє” [писане у Києві 1056–1057 рр. (як зазначає відомий російський палеограф і мовознавець Л. Жуковська (назв. пр. с. 226) це “взагалі найдавніша слов'янська датована книга”. — M. Л.), нині у Російській національній бібліотеці, Санкт–Петербург], “Ізборник Святослава” (писаний у Києві на пергаменті 1073 р., нині в Державній історичній бібліотеці, Москва), “Києво–Печерський патерик” (1462 р., нині у Російській державній бібліотеці, Москва), “Повчання Сирина” (писане на Волині 1492 р., РДБ, Москва), “Євангеліє учительне” (писане в Галичині 1660 р., РДБ, Москва), “Літопис Самійла Величка” (писаний в с. Жуках на Полтавщині 1720 р., РНБ, Санкт–Петербург), — усього 73 рукописи з XI по XVIII століття» (там само).
Далі почали вивозити цілі археологічні колекції: «У музеях Росії опинилося їх понад 750. Це — найкращі античні матеріали з розкопів Ольвії та Березані (на цьому острові знайдено найдавніше грецьке поселення VII ст. до н. е. — М. Л.), скіфських курганів Півдня України, пам'ятки Трипільської культури, доби бронзи, слов'янські і давньоруські вироби з Ізяславля, Любеча, Переяслава, Чернігова та ін. (Музиченко. Крок... — 1998). Серед цього «іншого», зокрема, й славнозвісний витвір візантійських богомазів, викрадений А. Боголюбським. «Він, — писав М. Грушевський (1992. — с. 191), — потайки від батька втік з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою паладіум будущої Московської держави — вишгородську ікону Божої Матері, привезену з Візантії (потім прозвана Володимирською вона послужила головною святинею, паладіумом нових політичних центрів Суздальщини — Володимира і пізніше — Москви)». Тепер про це вже й не згадують, узвичаєно видаючи її за «исконную» російську. «Колекції, які відправлялися на опрацювання, часто не поверталися (як, скажімо, знаменита мозаїка «Дмитрій Солунський» та інші фрески й мозаїки висадженого більшовиками в 1936 р. у повітря Михайлівського Золотоверхого монастиря, взяті з Державного українського музею в 1938 р. й передані до Москви на тимчасову виставку, присвячену 750–літтю «Слова о полку Ігоревім». — М. Л.) або помітно “легшали”». Те ж стосується й «здобичі» численних етнографічних експедицій, що постійно проводились в Україні: тільки у санкт–петербурзькому Музеї етнографії народів СРСР «осіло» «близько 20 тис. експонатів — писанки, кераміка, одяг, вишивки, ткацтво, народні іграшки, предмети хатнього начиння, знаряддя праці, фото, кальки настінних розписів...»
А з початком Першої світової війни настала черга музеїв: необхідність евакуації давала чудовий привід для масового вивезення цінностей з України. Розпочався, пише Я. Музиченко (2000), «прихований грабунок — адже надбання, що, вивозячи, “рятували” від загарбників, ніхто згодом не повертав... Спеціальні експерти, які діяли у складі російської армії, відбирали мистецькі твори в Галичині й Буковині повсюдно велась евакуація українських музеїв до Росії... 1915 року вивезено до Петербурзького Ермітажу фонди Тернопільського краєзнавчого музею, до Казані — Музей Київської духовної академії, до Москви та Курська — старовинну зброю, гармати колишнього київського магістрату з Київського артилерійського складу. Також до Росії евакуювали Житомирський церковно–історичний та Київський художньо–промисловий і науковий музеї, Холмський музей, вивезли церковні дзвони та реліквії з храмів Волині й Поділля». Не маючи власних подібних культурно–історичних надбань, азійська за своєю суттю деспотія у такий спосіб творила собі «імідж цивілізованості», а заодно — плекала міф «про периферійність української культури», як і України, чи то пак Малоросії, в цілому. Так само діяла й більшовицька Росія — аж до розпаду СРСР і навіть після нього. Так, «за 10 днів до Референдуму 1 грудня 1991 року до Москви відправлено 1000 справ колишнього Управління внутрішніх військ по Україні і Молдавії, 30 з–поміж них стосуються історії ОУН–УПА».
Відчутно доклали руку до викрадання українських культурних цінностей і нацисти — цим цілеспрямовано займалися сотні експертів спеціально створеного «штабу Розенберга». «Втрати лише 21 українського музею становлять 283 728 одиниць зберігання». Втрати Одеського історико–археологічного музею «становили близько 130 тисяч експонатів, майже 40 тисяч експонатів втратив Сімферопольський краєзнавчий музей, близько 1,5 тисячі — Керченський історико–археологічний музей... З Києво–Печерської лаври нацисти вивезли оригінали грамот українських гетьманів, архів київських митрополитів, древні рукописи та акти XV–XVIII ст., колекції зброї. З Успенського собору забрали срібні гробниці, понад 2000 зразків старовинних тканин і парчі з дарчими написами гетьманів і царів. З історичного музею, серед усього іншого, вивезено унікальну колекцію Черняхівського могильника з розкопок В. Хвойки, яку становлять знахідки більш як 200 поховань. Зникли 4000 з 6000 актових книг XV–XVIII ст. з Київського архіву давніх актів. З Харківського історичного музею вивезли 17 автомашин з експонатами, решту спалили» (там само). Зі Львова... З Херсона... З Чернігова... — цьому перелікові нема кінця!
До того ж домогтися від законослухняних німців повернути вкрадене було не так уже й складно. Нюрнберзький міжнародний трибунал постановив розпочати реституцію культурних цінностей, утрачених під час Другої світової війни — і вони почали надходити, але, звісно... не в Україну. «За результатами досліджень західних експертів, із Німеччини до Радянського Союзу було вивезено понад 900 тис. творів мистецтва та предметів старовини (процес передачі було перервано з початком «холодної війни». — М. Л.)... 500 тис. об’єктів культурних цінностей були повернуті СРСР з американської зони» (Музиченко. Об’єднана... — 1998). І хоча значну кількість тих експонатів було вивезено з України, «вони чомусь “зупинилися” у закритих фондах на базах під Москвою та Ленінградом» (Шаров, 1999). І не тільки там. Вони, наголошує голова згаданої Комісії О. Федорук, виявлені «в музеях Москви, Петербурга, Новгорода, Пермі...» (1999), а у Білих Стовпах, у російському Держфільмофонді, «донині переховуються вихідні фільмокопії (більше 2000) українських фільмів»(Музиченко, 2000).
Незважаючи на однозначну позицію ООН (резолюція Генеральної Асамблеї 1946 року) і ЮНЕСКО (на IX сесії, що відбулася 1996 року в Парижі, її учасників, зокрема, було поінформовано «про протизаконні археологічні розкопки, що почастішали останнім часом на Кримському півострові, про грабіжницьку діяльність деяких російських археологів і торгівлю пам’ятками античних культур з Криму на Заході...» — див. «Урядовий кур’єр», 15.10.1996), на декларовані впродовж десятиліть «братні» стосунки між Україною й Росією і навіть на підписану керівниками країн СНД 14 лютого 1992 р. в Мінську «Угоду про повернення культурних та історичних цінностей країнам їхнього походження» (вже 20 травня Держдума РФ, значною мірою через різку негативну позицію відомих представників російської інтелігенції, зокрема й академіка Д. Лихачова, денонсувала підписану Президентом Єльциним Мінську угоду), справа, як то кажуть, зависла в точці замерзання. І саме через небажання Росії поступитися незаконно привласненими цінностями — як саме українськими, так, до речі, ще й кримськотатарськими.