Досить детально, спираючись на різноманітні джерела, дослідив цю знаменну для історії України подію М. Грушевський (1993. — т. IV. — с. 73–92). Зокрема, він наводить «класичний текст давнього русько–литовського літопису», який описує де так: «“Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи (“в поле”) з литовським військом, побив на Синій Воді татар — трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати — татарські князі були дідичними володарями (отчичи і дедичи) Подольської землі; від них правили в землі отамани, а баскаки, наїжджаючи, відбирали дань від тих отаманів. Брат же в. кн. Ольгерда Корьят, що одержав Новгородок литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександер, Константин і Федор; з тих Кориятовичів три (старші) за дозволом в. кн. Ольгерда й помочию литовської землі пішли тоді в Подільську землю, а прийшовши в Подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали” (Учения записки II отд. академій. — т. І. — с. 44)».
Коротко згадує це також Никонівський літопис, який, на відміну від попереднього, що взагалі не наводить дати, подає цю звістку «під р. 1363»: «Того же лета князь великій литовскій Ольгердъ Гедиминовичь Синюю воду и Беловежіє повоєва». Остання обставина, зазначає М. Грушевський, «дуже цінна». Оскільки розповідь згаданого русько–литовського літопису писана значно пізніше описуваної події («правдоподібно в другій четвертині XV в.»), вона «має свою політичну тенденцію — довести виключні права в. кн. Литовського на Поділля». І хоча ця тенденційність «не йде ніде аж до перекручення фактів», однак, наголошує Михайло Сергійович, «в очах історичної критики дуже важно, що звістка Никонівської компіляції, свобідна від таких компіляцій, боронить історію Ольгердового походу і зв’язаних з нею початків [литовської] окупації Поділля від підозрінь в фантастичности або в повній недокладности». Не маючи сумніву у реальності описуваних подій, М. Грушевський, однак, деякі подробиці, що їх наводить «пізнійший компілятор Стрийковський», зараховує на карб його «власних здогадів (хоча «нема нічого неправдоподібного в тім, що так воно й дійсно було, але як саме — того, розуміється, не будемо знати, поки будемо мати в руках тільки коротеньке оповідання русько–литовського літописця», зазначає Михайло Сергійович. — М. Л.)». До речі, останній користується значно більшою довірою видатного історика.
«Літописець сей, — пише Грушевський, — зазначивши, що окупація Поділля сталася наслідком побіди над татарами, “отчичами і дідичами Подільської землі”» (останнє якраз є свідченням тенденційності згаданого літописця: «се йому потрібно, аби вивести державні права в. кн. Литовського на Поділля». — М. Л.), далі сам підносить, що окупація ця немала характеру насильного опановання», оскільки, за його словами, «вона чинилася на підставі добровільної угоди з місцевою руською людністю». Спочатку Кориятовичі «входять “у приязнь” з місцевою старшиною — “отаманами”», а затим «з їх помочию організують оборону землі від татар». Вони «мурують замки для сеї оборони [«Енциклопедія українознавства» (1995. — т. 2. — с. 432) пише, що «вони почали будувати укріплення в Бакоті, Кам’янці–Подільському, Смотричі». — М. Л.]», а один із них, Олександр, «і головою накладає в якімсь конфлікті з татарами». З огляду на те, що «для тенденції літописця було б найзручніше підчеркувати навпаки, що Поділля було здобуте силою литовського меча, — наголошує історик, — таке представлення подільської окупації має всяке право на наше довір’я».
На думку Ю. Матівоса (1999), князь Ольгерд, «українець по матері», з юних літ перебуваючи у Вітебську, «зріднився зі слов’янською мовою і звичаями, слов’янською культурою». Він «надзвичайно прихильно ставився до всього українського», а тому «залишив Україні її віру, закони, а мову українську запровадив навіть у Литві». І все це — попри негативне ставлення литовської верхівки до таких нововведень. Не дивно, що «наприкінці правління Ольгерда у великому князівстві Литовському», в якому, зазначає Н. Полонська–Василенко (1993. — т. 1. — с. 312), «було 9/10 білоруської та української людності (приблизно таким же був і територіальний склад цього князівства. — М. Л.)», не лише Ольгерд, а й інші князі «в грамотах наголошували, що “старовини не рушають, новини не вводять”, і це здійснювали на практиці». Тож литовці «переймали українську військову організацію, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство; “Руська Правда” стала джерелом права... Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську». У державному діловодстві зберігалася українська термінологія. «Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Мономаховичів посіли князі Гедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мономаховичів...» Правлячою стала у великому Литовсько–Руському князівстві й православна церква: якщо Гедимін ще «залишався поганином», та все ж частина його дітей прийняли християнство, а вже при Ольгерді «всі його 12 синів та 6 дочок були охрищені» (там само). Таким чином, є всі підстави твердити (Грушевський, 1993. — т. IV. — с. 98), що «окупація українсько–руських земель Литвою в XIV в. мала характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, збирання земель Руської держави, аналогічно з тим, як збирали колись розсипані части Київської держави її провідники Х–ХІІ в.».
Грушевський (там само. — с. 81–82) доклав також зусиль, аби визначитися із назвою «Синя Вода», тобто пов’язати її з конкретною місцевістю. Це виявилося не такою вже й простою справою, позаяк в історичних джерелах названа так місцевість «не популярна» і згадується вона, власне, лише двічі. Однак це згадування її в обох звістках, зазначає Грушевський, «робить певним (або майже певним), що і в записці русько–литовського літопису про побіду Ольгерда над татарами на Синій Воді і в никонівській записці про “войованнє Синьої Води” ми маємо оден і той самий факт. Здається, що вже густинський компілятор... порозумів се й звів ці дві звістки докупи», розповідаючи про ту перемогу Ольгердового війська «під р[оком] 1362» (втім, сьогодні у різних авторів зустрічаються обидва варіанти датування). «Цю Синю Воду, — пише далі М. Грушевський, — звичайно уважають теперішньою Синюхою, лівим притоком Бога; на московській мапі XVI в. вона зветься дійсно Синьою Водою. Але є ще й інша Синя Вода — теперішня Сниводь, на пограниччі Київщини, Волині й Поділля, “при шляху татарськім”, звісна під іменем “Синьої Води” в подільських люстраціях XVI в. Супроти того, що з битвою над Синьою Водою зв’язувалася окупація Поділля, мені б здавалося правдоподібнішим, що битва з татарами сталася над Сниводдю».