І то — неспроста. Відзначаючи «духовні та культурні відмінності українського й російського народів», П. Голубенко (1993. — с. 64–68) слушно наголошував: позаяк Україна «не має природних географічних кордонів з Росією і тривалий час немала державно–політичних», то «єдиним кордоном, що відділяє Україну від Росії, є відмінності двох національних типів, двох культур». Тож не дивно, що у сусідній імперії й нині ще не перевелися охочі позбутися цього надзвичайно подразливого для великодержавницької свідомості вододілу.
«Сьогодні, — зазначає академік І. Дзюба (2000), — навіть деякі видатні діячі російської культури не соромляться говорити про “культурний імперіалізм” у позитивному, нормативному плані — як, мовляв, історичну місію російської культури». Що й казати, знайома пісня. А що ж, власне, ми? Мусимо «протистояти такому (виділено І. Д. — М. Л.) її розумінню, інакше, — наголошує Іван Михайлович, — втратимо себе». Саме це, вочевидь, і мають на меті войовничі апологети поєднання в Україні двох «братніх» культур — російської та української — із цілком передбачуваними наслідками для останньої...
32. Міф про особливу небезпечність українського «буржуазного» націоналізму
Як переконливо свідчить уся історія Росії, імперський центр панічно боявся лише «провінційних» націоналістів — від чеченця Шаміля і до українця Стуса, а ось російського націоналізму не боявся зовсім. Певно, тому, що, як наголошував відомий російський філософ Г. Федотов (1988. — т. І. — с. 282), «націоналізм російський виявлявся переважно у безцільному цькуванні малих народностей, в ураженні їхніх законних духовних потреб», тобто, по суті, він був ревним наглядачем у російській «тюрмі народів».
Цікаво, що й іншому імперському «центрові» — німецько–фашистському — теж більше приглянувся саме російський націоналізм. Ось як доносили про це, аналізуючи становище у рейхскомісаріаті «Україна», німецькі інформатори (Косик, 1998. — с. 305): «Деякі представники німецького керівництва цілком відкрито заявляють, що для Німеччини небезпечний не комунізм, а значно більшу небезпеку становить український націоналізм. Тож владу в Україні можна спокійно передавати навіть комуністам, які в своїй ненависті до українських націоналістів видаватимуть їх німецьким органам влади. З таких міркувань службові посади в Україні бажано надавати росіянам, тобто московським націоналістам. BA R 6/70». Схоже, представникам «дружнього» СРСР режиму теж запали в душу вже згадувані невмирущі рекомендації фон Богговута...
Навряд чи вам вдасться пригадати подібні звинувачення на адресу українського націоналізму, висунені з боку, скажімо, грузинів, литовців, вірмен або інших народів колишнього Союзу — лишень Москва ніколи не прощала українцям «надмірної» любові до рідної землі, а натомість всіляко культивувала любов до «великої й неподільної». Навіть найвизначніший інтернаціоналіст Ленін свого часу запитував (ПСС. — т. 26. — с. 107): «Чи чуже нам, великоруським свідомим пролетарям, почуття національної гордості?» Та сам же — аби не допустити будь–яких «перегинів», які чомусь незмінно переслідували утворену ним партію, — й відповідав: «Звичайно, ні! Ми любимо свою мову і свою вітчизну... ми сповнені почуття національної гордості...» І це, певна річ, сприймалося як найсправжнісінький вияв рафінованої «пролетарської» свідомості і зовсім не суперечило суворо дотримуваним канонам інтернаціоналізму, знову ж таки пролетарського.
Та варт було бодай заїкнутися про щось подібне українцям (зокрема, й «українським товаришам», навіть таким стовідсотковим комунарам, як, скажімо, М. Хвильовий або колишній перший секретар ЦК КПУ П. Шелест) — і ті ж найсвідоміші кремлівські «пролетарі» й найвзірцевіші інтернаціоналісти одразу ж поспішали звинуватити їх в «українському буржуазному націоналізмі», з усіма відомими наслідками...
Щоправда, на початковому етапі відтворення Російської імперії у її більшовицькому варіанті кремлівські зверхники робили вигляд, що однаковою мірою воюватимуть як з місцевими видами націоналізму, так і з «центральним», тому піддавали критиці виразний «ухил» великоруських комуністів, які працювали на окраїнах, «у бік великодержавності, колонізаторства, великоруського шовінізму» (Х сьезд... — 1921. — с. 334–336). Ось і вже згадуваний журнал Ради Національностей СРСР та комуністичної академії, зокрема, наголошував у вересні 1931 р., що «великі труднощі» у розв’язанні національного питання в Україні найперше «полягали у пережитках великодержавного, великоруського шовінізму». Певна річ, у Кремлі могли «не зрозуміти» такого — і так доволі сміливого — твердження без обов'язкового доповнення: «а також і місцевого українського націоналізму».
Та мине зовсім небагато часу, і небезпечну загрозу впровадженню ленінської «національної» політики в Україні більшовики–ленінці уже вбачатимуть лише з боку останнього. Таку «лінію» проголосив Й. Сталін уже на XVII з'їзді партії — тим, хто ще не зрозумів, «який ухил несе небезпеку, нахил до великоруського націоналізму чи нахил до місцевого націоналізму», вождь пояснив, що в Україні саме «нахил до українського націоналізму... став головною небезпекою»). А перший, сиріч великоруський націоналізм шовіністичного ґатунку, стане, за висловом М. Драгоманова, «офіціяльним націоналізмом», тобто знову займе якраз те місце, яке він завжди посідав у Російській імперії.
Як відомо, в ХІХ–ХХ ст. державотворення в Європі перейшло переважно на національні рейки, що, певно, й дало підстави відомому історикові Р. Пайпсу назвати XX століття добою націоналізму. Значно раніше подібного висновку дійшов засновник ОУН Є. Коновалець, який був переконаний (Славному... — 1953. — с. 56), що «XX сторіччя буде визначатися небувалим розвитком націоналізмів у всіх народів», і саме націоналізм вважав головним підґрунтям для побудови Української держави. Схоже, ця тенденція збережеться, навіть посилиться й далі. На думку англійського професора Е. Сміта, «нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні чи пригноблені, у наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно–політичні ідентичності» (цит. за кн.: Войтенко, 1996. — с. 5).
То, може, з огляду на таке розуміння націоналізму та його справжнього місця в історичному процесі, мали б задекларувати свою підтримку цих ідей усі громадяни, що бажають добра своєму народові і своїй державі? Зрештою, й своїм дітям, бо, як наголошує академік В. Войтенко (там само. — с. 8), «дитина не може виростати абстрактною людиною, вона мусить стати людиною–українцем, людиною–вірменином чи людиною–ескімосом», бо «позбавлення національно–культуральних коренів спричиняється до так званої маргінальної (нетипової, упослідненої, деградованої) соціальності».
Та, на превеликий жаль, більшість колишніх радянських людей зросли на зовсім інших, «інтернаціональних» засадах (а по суті, імперсько–більшовицьких), якими Москва завжди прикривала свою політику перманентного експансіонізму, починаючи від «визвольного» походу на «загрузлих у своїй дрібнобуржуазності» українців та «білих» поляків і закінчуючи «підтримуваними західним капіталом» афганськими «душманами»). Чи не найголовнішою із цих засад була саме войовнича націофобія. Утім, як слушно наголошує відомий економіст і політик О. Соскін (Ильченко, 1995), «національна ідея є вирішальною при створенні держави, і жодні космополітичні ідеї не зможуть створити держави наприкінці XX століття. Здорова національна ідея настільки продуктивна, що може допомогти розпочати якісно новий етап економічних реформ, перетворень. Це не націоналізм, не фашизм, це нормальна патріотична позиція громадянина України щодо своєї держави».