Пристаючи на це, Н. Полонська–Василенко додає (назв. пр. — с. 310), що «таке розуміння топографії місцевости, де відбулася битва, вияснює, чому Ольгердова перемога на “Синій Воді”відкрила для нього шлях на Поділля». Такої ж думки дотримується й сучасний краєзнавець А. Годзик (1994): «Літописець уточнює, що, розбивши на Синіх Водах татар, Ольгерд заволодів Хмільником. Якщо Ольгерд переміг татар на Сниводі, поряд із Хмільником, то все зрозуміло. Якщо ж татари були розбиті на Синюсі, то це від Хмільника — кількасот кілометрів, і повертатися переможцям у далекий тил не було жодної потреби».
Тож ця, насправді «перша серйозна спроба» русів звільнитися від татарського ярма, була дійсно успішною: бо «оттоли» — на 118 років раніше за Московію — від татар було звільнено спочатку Правобережну, а затим — і Лівобережну Україну. Та не намагайтеся прочитати про це у десятках (якщо не сотнях!) томів енциклопедій та енциклопедичних словників, якими щільно набиті полиці знаних київських бібліотек, — там цього нема. Як і того, що значну частку армії Донського становило військо, приведене з України: сини Ольгерда, Андрій та Дмитро, за словами архангельського літописця (Бантыш–Каменский, 1993. — с. 23), «приєдналися до полків його із сорокатисячним військом». А то було відчутне поповнення, особливо коли згадати, що, на думку деяких авторів, 150 тисяч нараховувала загальна кількість людей у війську князя Дмитрія, а не «ратних людей». Та й переможну стратегію ведення бою запропонували, ба навіть — «наполягли» на ній, ті ж Ольгердовичі, що, слушно наголошує історик, «іще більше вивищує їх славу».
[Цікава деталь: коли великий князь при наближенні війська Тохтамиша, «втративши — за висловом М. Карамзіна, — бадьорість духу», залишив Москву напризволяще, там спалахнув «бунт», який, наголошує С. Соловйов (назв. пр. — с. 982), «угамувався, коли до Москви прибув литовський князь Остей, якого літописець називає внуком Ольгердовим». Саме цей «достойний воєвода, юний князь Литовський», пише М. Карамзін (1988. — с. 362–364), «розумом своїм і щедрим серцем... відновив порядок, заспокоїв серця, додав духу слабким», організував і очолив оборону Москви. «Три дні продовжувалася битва... І воїни, й громадяни московські, наснажувані прикладом князя Остея, намагалися відзначити себе мужністю». Тоді Тохтамиш «вдався до підступності»: наголосивши, що має своїм ворогом Донського, а не московитів, пообіцяв негайно піти від Москви, якщо її мешканці вийдуть до нього з дарами і впустять його в столицю, щоб «оглянути її пам’ятні місця». До обіцянок Тохтамиша поставилися з недовірою, однак серед послів перебували й двоє християн — сини Дмитра Нижньогородського (до речі, тестя великого князя), Василь і Симеон — які «дали клятву, що хан дотримається слова і не вчинить анінайменшого зла московитам. Хоробрий Остей порадився з боярами, з духовенством і народом: всі вважали, що порука нижньогородських князів є надійною», а, навпаки, «надмірна недовіра може бути згубною...» Та коли відчинили ворота і князь литовський «першим вийшов і ніс дари», за ним — «духовенство з хрестами, бояри й громадяни», ординці напали на неозброєних, посікли їх, вдерлися до міста й «убивали всях без розбору». Наклав головою й мужній Остей. Утім, ані про нього, ані про його роль у захисті Москви від Тохтамиша згадана «Детская Энциклопедия» у чимал ій статті «Оборона Москвы в 1382 году» чомусь не прохоплюється жодним словом...]
Але, якщо скористатися спортивною термінологією, імперські «арбітри» цю «спробу» чомусь не зарахували, а затим, через 18 років, проголосили «першою» зовсім іншу... І тільки восьмитомне (десять книг) академічне видання «Історії Української РСР» (Київ, 1979) не обійшло увагою цю, як сміливо сказано у розділі «Хронології» першого тому, «перемогу литовських і українських військ над татарами в урочищі Синя Вода» — їй щедро виділено аж... чотири рядки тексту. І то лише короткою цитатою із Густинського літопису — без жодних пояснень...
Побіжно зазначимо також, що не менш безпідставним є й пов’язування битви на Куликовому полі із визволенням Русі. Тут слід говорити про Московське князівство, або ширше — про північні князівства (до речі, лише у такому контексті й може йтися про те, що ця битва «поклала початок визволенню...»), але аж ніяк не про Русь, бо, як ми матимемо змогу переконатися далі, це — особливо у ті часи — зовсім не одне й те саме.
У листі до С. Міллер граф О. Толстой писав півтора століття тому (1986. — с. 289): «У твоєму щоденнику я знайшов такі рядки: “Для досягнення істини треба раз у житті звільнитися від усіх засвоєних поглядів і заново побудувати всю систему своїх знань”», додаючи, що особисто він із радістю «потрудився б над цією перебудовою». А чи не пора й нам поновити свою — до того ж брутально спотворену численними міфологізмами — систему знань і врешті–решт перестати вже послуговуватися побитими міллю ідеологічними догмами, а тим паче — видавати їх за таку собі «історичну правду», припудрюючи цими атавістичними вислідами нашого колоніального минулого мізки і собі, й довірливим споживачам тієї інформації?..
4. Міф про «третій Рим»
Думка про те, як «облагородити» свій родовід, замішаний переважно на угро–фінській та татарській крові, мабуть, сушила мозок не одному московському князеві. Тож і хапалися то за так звану «шапку Мономаха», то за двоголове візантійське чудисько, то додавали «голубої» (з часом — усе більше) крові європейських монархів. Аж доки не «осінило» проголосити себе — через присвоєну києво–візантійську спадковість — нащадками римських імператорів, а Москву — ніяк не менше — третім (і останнім, бо втішали себе думкою, що «четвертому не бути») Римом.
[Як визнають і московські історики, жодного стосунку до Мономаха цей узвичаєний символ нібито високого (візантійського!) походження московської монархічної династії не має. Насправді, як зазначає в журналі «Родина» доктор історичних наук Є. Анісімов (1989), «знаменита “шапка Мономаха”» є «дорогоцінною тюбетейкою золотоординської роботи». Останню московський князь Іван І, прозваний Калитою, «одержав (замість тридцяти срібняків. — М. Л.) із рук свого покровителя золотоординського хана» (Логвин, 1997) за те, що сам зголосився покарати непокірних і «лютував безмірно», придушуючи повсталу 1327 року супроти татарської неволі давню суперницю Москви великокняжу Твер та інші землі, які, на заклик великого князя Олександра «боронити Рурську землю», піднялися «на татар». «Всю землю Русскую положиша пусту», — наводить слова літописця В. Ключевський, який досить детально описував «уміння московських князів користатися обставинами» (1908. — с. 17–23). За виявлену відданість Золотій Орді Калита отримає не лише омріяний ярлик на велике княжіння, а й виключне право на здирство з інших князівств данини для Орди (і ніхто в Москві ні тоді, ані пізніше й не подумав накласти на цього безжального нищителя Руської землі церковне прокляття або затаврувати його зрадником, як, скажімо, Мазепу).