Ось у такий спосіб — підступністю, обманом, зрадою, пролитою кров’ю родаків — здійснювала Москва сумнозвісне «збирання» земель. «Я не пишаюся, що я росіянин, — наголошував у листі Б. Маркевичу 26 квітня 1869 р. О. К. Толстой (1964. — т. 4. — с. 281), — я скоряюся цьому становищу (виділено О. Т. — М. Л.). І коли я думаю... про красу нашої історії до проклятих монголів і до проклятої Москви, ще більш ганебної, ніж самі монголи, мені хочеться кинутися на землю й качатись у відчаї від того у що ми зробили...»
А в якості коронаційного вінця шапку (для цього тюбетейку доповнили хрестом і опушили соболем) вперше було використано великим князем московським Іваном III для коронування свого спадкоємця. Нею ж коронувався перший московський цар Іван IV Грозний та його наступники — аж до першого російського царя (з 1682 р.) Петра І, який у 1721 р. замінив її імператорською короною.
Цікавий огляд різноманітних версій щодо походження «шапки Мономаха» наводить знаний в Україні історик С. Кот (1997), зазначаючи, що «особливо багато праць на цю тему з’явилося в другій половині XIX ст.». Проте навіть тоді «переважна більшість дослідників критично ставились» до «візантійського» походження царського вінця, «у тому числі й Грушевський». Сюди ж, певно, можна віднести й дослідження, «в яких на основі порівняльного аналізу літописів та їхніх різних списків переконливо доводиться, що одна з головних державних реліквій майбутньої імперії далеко не відразу визначилась як “шапка Мономаха”, будучи спочатку просто шапкою”... Саме так вона фігурує в ранній редакції Чину поставлення на велике князівство в 1498 р. Дмитра Івановича — онука Івана III». Натомість висувалися інші версії, зокрема «стверджувалося, що це шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку (хан Золотої Орди в 1313–1342 рр. — М. Л.), а вже той подарував її Івану Калиті (Филимонов). Пізніше “шапку Мономаха” почали атрибувати як виріб середньоазійськоїроботи XIV ст. А з середини 40–хроків саме ця точка зору стала загальновизнаною, наводиться в енциклопедичних виданнях». Однак історична цінність «шапки» не визнавалася ні Культурною Комісією, яка під час мирних переговорів між Українською державою та більшовицькою Росією в 1918 р. готувала «перелік історичних та культурних цінностей, що, на думку українських експертів, мали бути повернутими в Україну з музеїв Москви та Санкт–Петербурга», ані Паритетною комісією — «під час нового раунду переговорів з приводу повернення історичних та культурних цінностей в Україну... наприкінці 20–х — на поч. 30–х років». Тому відповідь на запитання, чи потрібна Україні ця «шапка», переконаний цей історик, «може бути лише однозначною — ні» (там само).]
Щодо визначення часу «формулювання ідеї» — тут думки дослідників розбігаються, та більшість сходиться на тому, що «її автор — ігумен псковського Єлеазарового монастиря» Філотей, який «писав у 1520–1530 рр.» (Пашуто, 1982. — с. 61). Ця теорія, наголошує відомий російський історик Н. Чаєв, «набуває у XVI ст. найважливішого значення в царині внутрішньої політики Московського уряду... будучи спрямованою на обробку свідомості московського суспільства... В результаті суспільство внутрішні та зовнішні події в тодішній державі починає розглядати виключно з точок зору, накинених московськими ідеологами. В основі цих поглядів непорушне твердження, що Москва — то “богохранимий, преіменитий царствений град”, третій Рим, благочестям квітучий, єдине, з огляду на це, місце у всій “підсонячній”» (Оглоблин, 1951. — с. 6–10). Поступово ідея третього Риму стає національною теорією не лише Московської держави, а й Московської церкви, тож невдовзі, завдяки невпинній ідеологічній обробці, її цілком поділяли й «широкі верстви московської людности», зазначає О. Оглоблин.
Та майже завжди знаходилися в Росії — хай і поодинокі — непересічні особистості, які насмілювалися виступати проти шовіністичних стереотипів. Ось як різко виступив проти ідеї «богообраності», що стала національною теорією росіян, видатний російський філософ і богослов XIX ст. В. Соловйов (Идолы... — с. 362): «Проголосили себе народом святим (“російському народові, як стародавньому Ізраїлю, ввірені слова Божі. Він виразник і хранитель істинного християнства. У нього істинне богопізнання, у нього віра істинна, у нього сама істина”, — наводить Володимир Сергійович виступ одного із «наших шановних пастирів церкви». — М. Л.), богообраним і богоносним, а потім в ім’я всього цього почали проповідувати (на щастя, не надто успішно) таку політику, яка не лише святим і богоносцям, а й звичайним смертним жодної честі не робить». Чи не те ж бачимо й у сьогоднішній політиці Росії?
І нині зрослі на ґрунті свого месіанського призначення росіяни схильні надавати особливості усьому, що їх бодай якось зачіпає, оскільки, як наголошує у листі, опублікованому московським тижневиком «Аргументы и факты», росіянин С. Тетерін (1992), «привчені», що саме до них «усюди повинні прислухатися», саме їх «всюди повинні поважати», саме під них «усі повинні підлаштовуватися». А тому не дивно, що і в такому питанні, як відносини з Україною, «російські політики» узвичаєно «сплять і бачать Україну керованою» (Михайлов, 1993). Та не лише Україні впадає в око посилювана останнім часом безпардонність не тільки російських ЗМІ, цього, за влучним висловом М. Фішбейна, «королівства кривих дзеркал», а й державної політики Росії взагалі.
Ось і американці, свого часу добряче налякані зловісною тінню В. Жириновського і, здавалося б, готові «не помічати» будь–яких вибриків офіційного Кремля, під час переговорів у Вашингтоні Президента США Б. Клінтона та Прем’єр–Міністра Ізраїлю І. Рабина з питань врегулювання близькосхідного конфлікту побачили нарешті, як відзначають «Известия», «інший образ Росії. То був образ країни, яка безцеремонно і егоїстично вторгається у делікатну матерію близькосхідного врегулювання» (Надеин, 1994). Та хіба тільки туди? Скидається нате, що така поведінка взагалі є одним з найхарактерніших, як полюбляли свого часу приказувати — на іншу, правда, адресу — професійні марксисти, «родимчиків» Росії...
Зрозуміло, що великоросійській свідомості, віками виплеканій на зверхності всього великоросійського, на «обраності» та «месіанському покликанні» Росії, обґрунтовано скритикованих істориком М. Брайчевським ще в 60–ті роки, важко примиритися із втратою своїх керівних позицій у колишньому «союзі». Звичайно, дехто може заперечити, що, мовляв, відносно царської Росії з цим можна б і погодитися. Справді, як заперечиш, скажімо, пріснопам’ятний столипінський циркуляр від 20 січня 1910 р., що вимагав не дозволяти спілок «чужорідних, в тому числі українських та єврейських, незалежно від переслідуваних ними цілей» (Коваленко. Грозит ли... — 1992), оскільки «об’єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)? Пізніше це йому навіть у заслугу ставили, мовляв, тільки Столипіну вистачило сміливості сказати вголос те, про що всі давно знали (про те, що розповсюджене твердження відносно того, нібито в Російській імперії «не було правлячої нації», м’яко кажучи, не відповідає дійсності, зокрема, переконливо доводить у згаданій статті, надрукованій у московській «Столице», В. Коваленко). А от що стосується колишнього СРСР, то в ньому, як відомо, всі республіки нібито були рівноправними, як зараз модно висловлюватися, суб’єктами, а народи — братами. То до чого мова про якусь там нібито керівну роль російського народу?