Утім, століття притирання до московської кормиги не могли для нас минутися безслідно — ще й сьогодні немало українців, скуштувавши важкого хліба омріяної самостійності, все ще сумують за твердою рукою «старшого брата».
З часом, як казали древні, минається все. Невідомо, однак, скільки знадобиться для того часу і яку пустелю–випробування доведеться нам подолати. Та, певен, здолаємо, бо іншого просто не дано.
6. Міф про «окраїнність» України
Схоже, що українці, тобто майбутні малороси, якось одразу не сподобалися московській владі, а надто дякам. Нібито й люди, як люди — з двома руками, ногами, очима тощо, — але не давало спокою якесь підсвідоме передчуття: «...чує моє серце, навозимося ми з тими... хохлами!» І, певно, саме тому ледве не з моменту «возз’єднання» почали забороняти простому, але на той час ще вільному українському людові усе, що тільки можна було заборонити: і носити яскравий одяг, і сап’янові чоботи, що, з точки зору самодержавної пихи, могло негативно впливати на закріпачених, «лапотних» московських «холопів», і вільно торгувати, і друкувати та читати (а бажано б — і думати!) рідною мовою, і навіть хрестити «українськими іменами» власних дітей. Та й про «хохли, котрі у вас на головах», не забули — уже у тому ж таки 1654 р. наказом царя Олексія Михайловича вимагалося: «пострижіть» (Соловьев, 1963. — т. 10. — с. 626). Хоча М. Драгоманов (1917. — с. 10) наводить цей маніфест царя як приклад «тупоголовості» московських політиків в момент, коли Україна зверталася до них із проханням «союзу та протекції», однак навряд чи могло бути інакше — волелюбні, освічені та ще й чепурні українці становили зрозумілу небезпеку для варварськи деспотичного режиму, що неподільно панував у Московській державі, де, як наголошував М. Лєрмонтов, «ницість є благо».
А далі таких указів, добірно просякнутих спесиво–зверхнім «заборонити!» все українське, було безліч. До того ж ревні виконавці «высочайших» повелінь «на місцях» у своєму українофобстві перевершували будь–які можливі межі брехні та цинізму. Так, наприклад, згаданий циркуляр губернатора фон Богговута (Кучерук, 1991) серед іншого вимагав також «усіма засобами викорінювати вживання назв “Україна”, “український”», «скласти правдиву історію малоруського народу, в якій роз'яснити, що Україна” — то “окраїна” держави в минулі часи... і що ніколи українського народу не було...»
Узвичаєна маячня, розвінчувати яку — забагато честі. Та все ж цікаво, «окраїною» якої держави наприкінці XII ст., коли назва «Україна» вперше зустрічається у літописних джерелах (це зовсім не означає, що саме тоді вона й виникла, однак більш ранні джерела не дійшли до нас, зокрема й тому, що, як наголошував М. Грушевський, «свідомо нищилися»), можна було б вважати величезну імперію, якою ще була на той час Київська Русь? Хоча пан губернатор і не уточнював, яку саме «державу» він мав на оці, однак жодних сумнівів щодо цього не виникає — не він перший... Правда, тоді доведеться «поправити», скажімо, відомого дослідника історії Москви С. Бахрушина, котрий, нагадаю, навіть на кінець XIII ст. визначав її як «закутковою» [та говорити бодай про початки російської державності на ту пору ще не доводиться, оскільки, як зазначають найостанніші академічні історичні видання Росії (Русские, 1997. — с. 16), самий лише «початковий етап формування» російського етносу «припав на XIV століття»), або іншого відомого історика І. Огієнка, який доводив (1991. — с. 61), що «навіть в XVII віці Москва животіє в темноті». Та й за оцінкою М. Драгоманова (1992. — с. 43) Московщина на той час «була дика і не знала другого письменства, окрім церковного». А тому «читала Московщина в книгах не про народовства грецькі та римські, а про біблейські царства; бачила перед собою приміри не італійських народовств, не Англії, не Швайцарії, не Голяндії, а татар казанських, астраханських, з їх ханською самоволею». Сучасник Драгоманова, російський історик К. Кавелін, наголошуючи на «повній відсутності культури російських мас», зазначав, що «невиразністю та безхарактерністю дише домашнє й громадське життя, розумова й усіляка діяльність навіть освічених верств нашого суспільства» (1897. — с. 613, 644–645), а от у «малоросіян... навпаки, індивідуальність сильно розвинута, внаслідок їх історії та порівняно вищого ступеня культури». Ось до якого «центру» прилучилася «окраїнна» Україна. Та й Польща (є й такий варіант: бо, мовляв, була «окраїною» польської держави) «в 12–1З ст. переживала період феодальної роздрібності», і лише «в 14 ст. польські феодали захопили більшу частину Галицько–Волинського князівства» (Украинский... — 1988. — т. 2. — с. 719), тобто на той час тільки–но започатковувався процес «збирання» польського королівства...
А щодо назви «Україна», то вона зустрічається в літописах із 1187 р., коли, повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича (18 квітня 1187 р.), літописець додав (Літопис Руський. — 1989. — с. 343): «За ним же Україна багато потужила». Важливо, що при цьому, як слушно зауважує відомий дослідник цього питання професор В. Мороз (1995. — с. 71), «літопис вживає слово “Україна” без жодних пояснень, як самозрозуміле». Тому цілком вірогідним є припущення про те, що ця назва широко вживалася й раніше, але не в офіційних документах, а в усній мові. Та «на письмі», зрозуміло, мала вживатися тільки офіційна назва держави — «Русь». Як наголошує В. Січинський (1948. — с. 23), «Україна як назва географічна і збірнонаціональна була завжди чистонародною, глибокоінтимною і соборною».
Останнім часом з’явилося чимало досліджень щодо походження назви нашої землі, як сьогоденних, так і більш раннього написання. До перших належить і невелике за обсягом, але досить ґрунтовне дослідження цієї проблеми, здійснене доктором філології В. Скляренком (1991), який, проаналізувавши розвиток слова край аж із праслов’янських часів, переконливо доводить, що найбільш вірогідним є пов’язати назву Україна із словом «край, країна», зазначаючи при цьому, що «етимологічний зв'язок іменників край (країна) та Україна (останній, на думку автора, «виник, очевидно, вже після розпаду праслов'янської єдності». — М. Л.) не прямий, як гадає більшість дослідників, а набагато складніший».
Аналогічну версію ще в середині минулого століття обґрунтував академік О. Чертков (1853. — с. 84): «Укри жили на крайньому кінці поморів, які займали увесь південний берег Балтики від Данії до лівів, чуді й корси. їх країна через те називалася у німців Uckermark... Варнефрід називає Крайну “дійсною батьківщиною слов'ян — “Slavorum patria”. І далі: “Крайна”, каже Mannert, “походить від слов'янського слова край, Granzland”». Посилаючись на розвідки С. Шелухіна («україна — окрема, одрубана, одсічена, одрізана, одкраяна, вкраяна, украяна, виділена в самостійне посідання земля»), і згаданий В. Мороз висловлює припущення (1995. — с. 70–71), що «первісне значення [назви «Україна»] було “окрема країна, край з окремим статусом (так, про дочку, що вийшла заміж і відділилася від родини, створивши окрему сім’ю, в народі й досі кажуть «одрізана (одкраяна, украяна) скибка”». — М. Л.)». До речі, автор чотиритомного етимологічного словника російської мови М. Фасмер (1967. — с. 364), пов’язуючи походження широко розповсюдженого в багатьох слов’янських мовах слова край з «чергуванням голосних в [російських словах] “кроить, крою”» (ще виразніше цей зв’язок простежується в українській мові: краяти, вкраяти тощо), наводить, зокрема, також «порівняння... з авестійським karana — “край, сторона”», хоча й зазначає, що воно — «ненадійне». Та й Б. Грінченко у своєму «Словарі української мови» 1907–1909 рр. наводить лише два значення слова Україна: «країна» та «країна, заселена українським народом».