«Та що тут дивуватись, — зазначає невгамовна Е. Ільїна (1990), маючи на увазі «наукові» викрутаси на кшталт ананьївських, — коли навіть совєтський академік А. Орлов у книзі “Володимир Мономах” (видання Академії наук СРСР, 1946) пише “Русь” — розуміє “Росія”, тобто “забув” академік (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна Руссю стала називатися щойно з 17–го століття...» Просто якась шокуюча (на думку цієї дослідниці, «такі помилки можна пробачити німецьким історикам, але коли такі письмові “помилки” зустрічаються в сучасних російських істориків — знайте: цей історик або невіглас, або так званий великодержавник») необізнаність та забудькуватість! Не звикла до подібних історичних покручів Е. Ільїна («радше математик», ніж історик) слушно зауважує з цього приводу: це і є «той математичний знак — плюс або мінус. Написано “російська”, і все зрозуміло — це “історія Росії”. Якщо ж поставити інший знак, тобто написати “руська”, як і писали в листах та документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме — історію України. Бо все, що творилося на території України, за винятком проїзду Катерини Другої до Одеси, все, що написано на території України, “Слово о полку Ігоревім”, Літописи — усе це належить Україні і українському народові».
Як засвідчує Л. Залізняк (1996. — с. 46), «за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології... русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею в Києві». А що ж росіяни та білоруси, які, за поширюваною ще недавно імперською міфологемою, вийшли з тієї ж «колиски трьох братніх народів»? Немає жодного сумніву, наголошує історик (там само. — с. 53), «що культурні традиції Київської Русі були важливою складовою підґрунтя російського та білоруського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими нащадками людності давнього Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка (росіяни та білоруси, як відомо, належать до віслянського антропологічного типу, який суттєво відрізняється від динарського, до якого належать українці. — М. Л.) є прямим продуктом їхнього саморозвитку в своєрідних історичних та природних умовах власних етнічних територій. Росія та Білорусія спадкоємці давнього Києва такою ж мірою, якою Франція — нащадок давнього Риму (румуни, нащадки древніх фракійців, настільки «романізувалися», що навіть назвою свого етносу і держави взяли похідну від Риму, однак їм якось і на думку не спало доточити до своєї історії тисячолітню історію Римської імперії. — М. Л.), Сполучені Штати — наступник Лондона, а Мексика та Аргентина — спадкоємці іспанського середньовічного Мадріда».
Зрештою, це просто якась неповага до власної, дійсно російської, історії. Як гірко наголошує В. Новодворська (1993), «хапаючи чуже, ми позбулися свого», а внаслідок, як зазначав М. Грушевський (1991), «історія великоруської народності зостається властиво без початку». Та це й зрозуміло: аби припасувати собі той чи інший «престижний» шмат чужої історії, треба відрізати такий же шмат власної. І через цю хапальну ненаситність до чужого історія Росії ставала все більш схожою на циганську ковдру, суціль зшиту із різноманітних клаптів, сяк–так прикриту накинутим поверх неї мереживом імперських історичних міфів. Та нині, коли горезвісну андерсенівську «голість короля» приховати вже несила, цей шмат української історії — на відміну від так само брутально присвоєних численних українських історичних та культурних пам’яток, що й досі чіпко утримуються Москвою, — буквально вислизає із рук неоімперських істориків, невтримно зменшуючись, немов знаменита шагренева шкіра...
Пригадую, в дитинстві довелося якось прочитати доволі простеньку казочку про те, як два брати, повертаючись із далеких країв додому, аби не витрачати важко зароблених грошей на харчування, заповзялися красти у придорожніх селах харч. І хоча їжі було вдосталь, та й їли нібито порівну, але один із них чомусь увесь час худнув, а другий, навпаки, гладшав... Секрет, як це завжди буває в казках, відкрився лише наприкінці: якщо для першого із братів споживаний харч був дійсно краденим, і він перебував у постійній напрузі, то інший спокійно споживав фактично своє, оскільки непомітно для брата завжди розплачувався із постраждалими господарями, тому й гладшав. Можливо, я десь і схибив у викладі подробиць цієї казки — давно то було — та мораль цієї байки назавжди закарбувалася в пам’яті: краденим не наситишся!
Так і з російською історією. Скільки б російські історики за атавістичною імперською звичкою не напинали на себе чужий кожух, їм від того тепліше не стане — скомпільована таким чином «історія» російської держави неминуче «худнутиме» (фактично сталося те саме, що відзначив свого часу В. Бєлінський в «Литературных мечтаниях» щодо «обольщения» росіян відносно рівновартісності російської літератури з європейською, яке він називав «маячнею пихатості»: «підломилися ходульки... атлетів», на які спирався великодержавницький міф «тисячолітньої» Росії, «завалилися солом’яні підмостки»), а самі вони змушені будуть марнувати сили і час у даремних намаганнях хоч якось полагодити ту Охрімову свиту російської історії.
Уже й тепер, коли подібні питання неможливо «вирішувати» грізним окриком московського ЦК, доводиться їм усіляко викручуватись у намаганні відшукати якісь нові аргументи для «наукового» обґрунтування старих імперських підходів у висвітлені історії «тисячолітньої» Росії. Ось лише один із безлічі (деякі з них були вже зачеплені вище) прикладів на потвердження сказаного.
Не так давно виповнилося 500 років руському друкові. Російська історична наука визнає цей знаменний ювілей, але намагається зробити його... нічиїм (згадайте у класика: «так не доставайся же ты никому!» Так само свого часу сталося і з успадкуванням Київської Русі: коли імперська історична наука переконалася у власній неспроможності довести, що Київська Русь була російською державою, то спритні фальсифікатори, аби лише не допустити визнання її українською, що було б смертельною загрозою як для великодержавницького міфу про «тисячолітню Росію», так і для спокійного існування імперії взагалі, теж оголосили її нічиєю).
Аналізуючи цей черговий «тріумф» наукової думки на підставі матеріалів, видрукуваних у Москві (Материалы и исследования. — М., 1991), історик В. Довгич, зокрема, пише (1992. — с. 250–253): «Відомий московський дослідник Є. Немировський не в змозі явно приписати першу руську книгу російській культурі. А тому виводить для книгодрукування хитрі означення: “кирилловское, славянское, восточно–славянское”. Та підтекст далі вибухає відвертими фальшивками. Ось одне “відкриття”, гідне колумбійського: “На східних землях Великого князівства Литовського жили білоруси і українці, що сповідували православ’я. Їхній політичний вплив у країні був дуже сильним. Державною мовою князівства вважався “язык”, який в ту пору йменували “русским”». Або ще: «Протягом 1491–1492 рр. у Кракові вийшли в світ три твори — Тріодь, Часослов та Октоїх... Вони не русские, а руські, русинські. Якщо, крім українців, хто й може ще претендувати на право спадковості, то це білоруси. Два десятиліття доводити, що “оригиналы были привезены из Московского государства” — явний абсурд. По–перше, це була така глухоманна окраїна Європи, що, за свідченням С. Соловйова, мало хто в цивілізованому світі знав тоді про її існування. По–друге, Немировський аналізує все (формат, водяні знаки, ініціали, автографи російських власників) — лише не мову. Бо то не класичне кирило–мефодіївське “есперанто”, а церковно–слов’янщина, густо пронизана українськими та білоруськими живими словами...»