Та логіка розгляду історичного процесу, навіть попри бажання самих дослідників, як це підмічав А. Кримський ще у давніх київських літописців, час від часу все ж підбиватиме їх до висновків, далеких від потреб ідеологічного імперського замовлення. Так, аналізуючи «Повість минулих літ», Д. Лихачов (1945. — с. 42), віддавши належне імперській концепції єдиної давньоруської народності («Нестор... описує найдавніший побут руських племен, розглядаючи їх як єдиний народ...», доводиться уточнити: Нестор, навпаки, наголошував, що «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен — свій норов і побут»), далі, зокрема, зазначає, що літописець «звертає увагу на походження руської мови як головної ознаки руської народності». Тож, дотримуючись логіки автора, на запитання, а кого, власне, має на думці Д. Лихачов під тодішньою руською народністю, неминуче доведеться припуститися сакраментальної, з точки зору панівної імперської ідеології, відповіді — українців та білорусів, бо, як відомо, формування російського етносу — і саме на підґрунті етнічного матеріалу згаданих у «Повісті...» неслов’янських народів — на той час ще й не розпочиналося. Самозрозумілим видається й те, що, виокремлюючи — разом із літописцем — мову як головну ознаку руської народності, Дмитро Сергійович аж ніяк не міг мати на увазі російську, бо ті північні племена — літописець чітко відділяє їх від русько–слов’янських, — з яких за кілька століть ще тільки має сформуватися так звана великоруська народність, говорять іще своїми, як наголошено літописцем, окремими, неслов’янськими мовами.
У своєму намаганні утриматися на «тисячолітньому» постаменті новітні переписувачі російської історії, переконавшись, що із втратою права на присвоєння так званого «київського періоду історії Росії» досягти бажаного результату, покладаючись на свою «древню столицю», явно неможливо, взялися виводити корені російської державності вже від Новгорода. І наукове обґрунтування чергового бачення вже готове, ба, навіть знайшлися, як запевняє академік В. Янін (Был ли Новгород... — 1998), «нові історичні факти». Хочете знати які?
«Найцікавіше, — ділиться радістю від такого «відкриття» цей відомий російський славіст, — про різні корені у слов’ян північної і південної Русі написано ще в “Повісті минулих літ”. Два брати, Радим і В’ятко, прийшли із ляхів у тобто два племені — радимичі і в’ятичі — переселилися із Заходу». А далі, покладаючись на дослідження берестяних грамот академіком А. Залізняком, які показали, що особливості новгородського діалекту «споріднюють його із західнослов’янськими мовами», а не з «мовою Києва», доходить висновку: тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами, а київські поляни — двоюрідними».
[Взагалі–то, названі племена належать до різних мовно–культурних груп (Залізняк, 1997. — с. 110). Та й мови —російська й польська — належать, як переконливо доводять лінгвісти (Царук, 1998. — с. 111–112), до різних, відмінних між собою мовних підгруп: антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, сербсько–хорватську (у давній хорватській частині), верхньолужицьку дослідник зараховує до антської підгрупи слов’янських мов, а старослов’янську, сучасні російську, болгарську, македонську, сербсько–хорватську (у давній сербській частині), нижньолужицьку — до словенської підгрупи. А коли вже розбиратися у ступенях нашого споріднення, то російський етнос доводиться українському радше «дитиною», котра виросла з його «колонізаторського» сімені у лісистому лоні угро–фінської матері, що, певно, й привело до формування у неї «неслов’янської» вдачі, яку В. Новодворська (1993) охарактеризувала так: «темна, як хаща лісу, гармонійна, як бурелом, підступна, як поліські зелені болота, дружелюбна, як у пугача...»]
Цій же, так званій лехітській, концепції походження росіян присвятив значну частину своєї нової монографії знаний московський археолог–славіст В. Сєдов (1999). Уже сама її промовиста назва — «Древнерусская народность» — красномовно окреслює царину домагань автора. Однак для обґрунтування згаданої концепції історик, який у попередніх свох працях (1982. — с. 58) визнавав відсутність археологічних доказів просування слов’ян з Вісло–Одерського угруповання до «кривичів басейну Великоїй Псковського озера», наводить (1999. — с. 116) «предмети провінційноримського походження» (залізні остроги з гострими конічними шипами, залізні бритви, пінцети, двошипні втульчасті наконечники, кам’яні жорна тощо), які, за визнанням самого автора, «не є етнічними індикаторами». До того ж більшість з них до цього Сєдов зараховував (Залізняк, 2000) до ознак міграцій слов’ян на Верхнє Подніпров’я не з заходу, а з півдня...
Та навіть без аналізу видимих вад пропонованої знаними істориками схеми, яка, по суті, є підновленим варіантом усе тієї ж «звичайної схеми “русскої” історії» і слугує тій же ідеологічній меті, можемо констатувати: корабель російської історичної науки вкотре намагається скоригувати свій курс. Однак поки що спостережувані еволюції корпусом, на жаль, не надто переконують у щирому бажанні російських істориків вивести його на чисту воду.
Головною метою згаданого інтерв’ю академіка В. Яніна відомому московському часописові було, як видається, бажання дати рішучу відсіч новітнім, переважно доморослим, «реформаторам» історії», їх «спекуляціям на історії», найперше — академікові–математику А. Фоменку, який написав «Новую хронологию Руси», де, зокрема, “секвестрував” років на чотириста» й російську історію.
Не маючи жодного наміру устрявати в цю суперечку «гігантів РАН», все ж зазначимо, що академік Фоменко — зовсім не перший серед тих, хто насмілився «секвеструвати» офіційний вік російської держави. Наприклад, відомий російський історик, академік М. Любавський (1860–1936), слушно наголошуючи, що «основною державною територією великоруської народності є територія Московської держави», чітко визначав і період утворення цієї держави, віднісши «момент зародження» її до XIV ст., а «момент остаточного створення» — «приблизно на половину XVI ст.» (Любавский, 1929. — с. 12).
Та й різні радянські енциклопедії, як наголошувалося вище, зафіксували таку ж позицію офіційної історичної науки того періоду. Тож реформатор–математик Фоменко, як видається, не надто схибив тут у арифметиці...
8. Міф про «єдиний народ», себто про цілковиту спорідненість «великоруського» та «малоруського» етносів
Неспроста ідеологи Російської імперії «з метою боротьби проти українців» рекомендували саме «доводити тотожність великоросів з українцями» (Кучерук, 1991). Подібними «теоріями» Москва всіляко намагалася обґрунтувати «природність» своєї експансіоністської політики в Україні. Фактично, вони ставали ідеологічними засадами проголошення єдності та неподільності Російської імперії. Від згаданої «тотожності» адепти «єдинонеподільності» цілком «логічно» переходять до встановлення «тотожності та спадкоємного зв’язку московської й київської державної влади». Останнє, наголошував визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), уже посіло у великоруській історіографії узвичаєне місце «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює він, — була застосована московською владою... для обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду», тобто створювала видимість «законності» неперебутнім брутальним посяганням Москви на українські землі, крила в собі реальну загрозу для українського народу.