А чи були взагалі бодай якісь підстави, окрім згаданих ідеологічних намагань, говорити про оту «тотожність»? Навіть поверхневе ознайомлення з наявними науковими даними незаперечно свідчить — жодних. Навпаки, ше С. Соловйов наголошував (1989. — с. 189) на відмінності «природою своєю», тобто на «відмінності у характері північного і південного народонаселення», що, акцентує знаний історик, «виявляється помітно в джерелах». Ба більше — його сучасник, визначний данський літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115), вважав малоросів та великоросів «різко відмінними одна від одної народностями».
А такий визначний знавець української душі, як О. Довженко, щиро вважав, що «українець зовсім не так, як росіянин, сприймає світ». Він звертав увагу на те, що «Гоголь все життя писав по–російськи, та за складом мислення й внутрішньою суттю залишався українцем» (Муратов, 1995). На цьому ж наголошував майже століття тому і відомий дослідник гоголівського стилю професор Й. Мандельштам (1902. — с. 197): «Усі твори Гоголя носять сліди його основного світогляду, яке вирізняє Гоголя від інших... внаслідок того, що він підтримується мовою його батьківщини — малоросійською». До речі, про безсумнівну «малороськість» Гоголя наголошував і той же Г. Брандес, і навіть такий загальновизнаний знавець російської мови, як В. Даль. А сам Гоголь вважав український народ «дуже відмінним від росіян» і таким, що «дихав вільністю й молодецьким козацтвом та хотів пожити своїм життям», однак у Росії, на думку видатного письменника, «йому загрожувала втрата національності» (1952. — с. 83–84).
«Цілковиту відрубність москвинів за часів їхнього формування від українців, — зазначав у своїй книзі, написаній у 1943 р., Ю. Бойко (1992. — с. 40–41), — стверджують московські вчені Прєсняков, Любавський, Смирнов тощо... Московський історик П. Мілюков пише: “трудно було б шукати наших предків, як це робили московські історики–націоналісти, між кочовими племенами російського півдня (цебто України. — прим. Ю. Б.) ...там відбувалися інші процеси, і московська національна традиція — навіть і несвідомо — туди не доходить”». Та, фактично, нічому було й доходити, оскільки, «не маючи власних культурних та державотворчих традицій, москвини переймали їх від нас, з України. Так перейняті були наші книги, наші поетичні легенди (див. думку В. Бєлінського, В. Пассека, інших російських істориків щодо безперечної «українськості» «Слова о полку Ігоревім», «руських билин», казок тощо. — М. Л.), цілий ряд особливостей нашої матеріальної культури. Доходило до того, що переймано навіть назви наших міст (Володимир, Галич тощо). Москвинам здавалось, що коли вони запозичать з України зовнішній вигляд її культури, то це піднесе їхню молоду державність на рівень могутности Київської Руси. Тому у Володимирі–Суздальському з’являються Золоті Ворота, річка Либедь тощо». Важливо зазначити, що предки нинішніх москвинів у жодній мірі не були співтворцями культури і цивілізації Київської Русі, оскільки, як наголошує згадана В. Новодворська (1993), «на Півночі виковувався інший національний характер», відмінний від руського.
Воно й не дивно, адже, як наголошував відомий російський історик академік М. Покровський (1943), в процесі підкорення лісових племен Півночі останні «достатньою мірою фінізували своїх поневолювачів». Це, зокрема, підтверджує й ґрунтовне дослідження географічних назв, здійснене академіком М. Любавським (1860–1936), котрий, навівши величезну кількість прикладів фінських коренів у назвах російських поселень XIV–XV ст., зазначав (1929. — с. 11–12), що «особливо доказовим у даному випадку є цілі місцевості, волості й стани із самостійними чужорідними іменами... Це враження ще більше посилюється гідрографічною номенклатурою цієї території». Про це ж свідчить і чимала кількість запозичених «великоруським наріччям» фінських назв у царині землеробства та домашнього побуту, з чого, вважав ще в середині минулого століття К. Кавелін (1897. — с. 603–604), «можна припускати, що, з цього боку, руське плем’я підкорялося впливові фінів і запозичило від них поняття і звички, яких саме не мало».
А відомий російський історик О. Пипін (1879. — с. 308) зазначав, зокрема, що «як етнографічна різниця давньої півночі й півдня, так і те, що історична діяльність Києва належала південній царині... не викликає сумніву». І про це ж у іншій своїй капітальній праці (1907. — с. 153); «З цієї точки зору (на підставі цілого визначення характеру південного племені, наскільки він може бути визначений існуючими даними, за його етнологічним складом, побутовими звичаями, поетичною творчістю) не може не впадати в око різниця півдня та півночі, і як прадавній Святослав з його чубом та його норовом степового наїзника нагадає в потомстві не московського великоруса, а радше південноруського козака, так і ліричний епос “Слова о полку Ігоревім” відізветься не у північній пісні, а радше у південноруській думі».
А ось як подає цю різницю М. Костомаров у своїй праці «Две русские народности» (1903. — с. 37): «суздалець, москвич, смолянин — були руськими за тими ознаками, які служили органами їх поєднаності разом: за походженням, за вірою, за книжною мовою та об’єднаною з нею освіченістю; киянин же, волинець, червонорус були руськими за своєю місцевістю, за особливостями свого народного, громадського та домашнього побуту, за вдачею та звичаями». На півночі й не могло цього бути, оскільки там, як зазначав М. Костомаров у іншій своїй праці «Мысли о федеративном начале в Древней Руси» (там само. — с. 19), «відбувалося перетасування народних елементів; відбувся процес переродження фінських народностей і домішку татарів».
На цілковиту відмінність московитів і українців свідчило й чимало чужинців. Зокрема, данський посол Юст, який у 1711 р. переїхав через усю Україну, зазначав (Сочинський, 1992. — с. 142–147): «...все населення України відзначається великою ввічливістю, вдягаються чистої чисто утримують доми... Вони у всіх відношеннях чистіші і чепурніші від росіян». Будинки ж, у яких мешкали московити, підмічав російський історик XIX ст. М. Хлебников (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 317), «іноземці легко вирізняли за страшним запахом, яким обдавало кожного, хто до нього наближався».
І ввічливістю московити не вирізнялися. Навпаки, як підмітив німецький вчений А. Олеарій, котрий кілька разів відвідав Москву в середині XVII ст., «вони дуже лайливий народ». Олеарій зізнався, що, «коли б того не вимагала історична оповідь», він ніколи не навів би тих широковживаних московитами «сороміцьких, огидних слів», які «говорять батьки дітям, а діти батькам». І таки наводить, щоправда, тільки невеличку дрібку... Значно пізніше і М. Костомаров змушений був визнати, що «непристойна лайка, на жаль, дотепер є бридкий бік нашої натури» (там само. — с. 242–250).
Та чи не найбільше чужоземних відвідувачів Московії дивувала схильність її мешканців «постійно напиватися» — та так, що, як зазначав М. Костомаров, описуючи домашнє життя й норов великоруського народу в XV–XVII ст., «і в Москві, і в містах, і селах — усюди можна було бачити людей, що лежали непритомними в грязюці чи на снігу... траплялося, що й люди порядного походження, себто дворяни й діти боярські... спускали свої маєтки й пропивалися догола»; не відрізнялося тверезістю й російське духовенство, навпаки, «перевершило інших у схильності до вина» (там само. — с. 316).