1) мовою, що належить до великоруської приблизно так само, як кашубська до польської або словінська до сербо–хорватської, й розпадається на наріччя та говірки, незалежно від розгалуження великоруської мови;
2) фізичним складом, докладніше визначення якого є справою антропологів, але досить типовим для того, щоб можна було відрізнити українця від великоруса з першого погляду;
3) особливостями духовними: своєрідним гумором, вразливістю, живою уявою, волінням образів перед теорією;
4) побутовими рисами, настільки різними та тривкими, що вони зберігаються й там, де українці живуть серед великоруського населення.
Усі ці ознаки не можна не визнати істотними (взагалі, наголошує Федір Євгенович, «наявність української національности може видатися сумнівною тільки тому, хто немає про неї жодного поняття». — М. Л.), бо скластися вони могли тільки за багато століть окремого від великорусів життя, й тому витримають, звичайно, ще багато століть, змінюючись тільки в дечому під впливом загальнолюдської культури».
Відомо, що на момент «возз’єднання» України та Росії то були дві абсолютно різні країни, ба більше — як переконливо доводить Л. Залізняк (Нариси... — 1994. — с. 226), «Україна та Росія історично належали до різних типів цивілізації. Якщо Україна своєю долею з часів Київської Русі до кінця XVIII ст. була нерозривно пов’язана з Європою, то Росія розвивалася як деспотія східного типу (між іншим, така властива для російського села община — згадаймо, як наголошував на «обов’язковості общинності» для великоросів М. Костомаров — «сама була частиною деспотичної системи», наголошує Л. Залізняк. Саме вона «забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою», а після скасування кріпацтва 1861 р. «сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі і поширенню капіталістичних відносин на селі». Цілком закономірно, що у радянській Росії духовними нащадками російської общини, цієї вкрай необхідної для нової форми деспотії інституції, стали насильницьки створені державою колгоспи. — М. Л.). Тому неправильно зараховувати Київську Русь до російської імперії як перший етап розвитку російської держави» (історик має цілковиту рацію, позаяк процес утворення так званого великоруського етносу, як відомо, започаткувався тільки в XIV ст., а утворена в IX ст. Руська держава, ядром якої була Київська земля, на ту пору вже давно припинила своє існування).
Свого часу ще М. Драгоманов у «Автобіографії» наголошував (1937. — с. 70), що «найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII в. була більше зв’язана із Західною Європою, і хоч з проволокою (завдяки Татарам), та все ж йшла разом із Західною Європою в суспільному і культурному процесі». А під сучасну пору, як зазначав знаний діаспорний дослідник історії України І. Лисяк–Рудницький (1994. — с. 2), «більшість істориків згідна з тим, що Московщину–Росію 14–17 століть не слідуважати за європейську по своїй суті країну. Загальновідомо, що “європеїзація”, чи пак “окциденталізація”, Росії наступила щойно внаслідок реформ Петра І. Але навіть багато російських мислителів вважали цю європеїзацію проблематичною».
Зокрема, й Г. Федотов наголошував на тому, що татарська стихія «зсередини» оволоділа душею Московії, «проникала у плоть і кров», і саме через це та душа, «яку давнину... відкрита Сходові», себто повернута до Азії. А декотрі сучасні автори у московських виданнях взагалі відмовляють росіянам у належності до слов’ян (Коваленко. Имперский... — 1992): «Помилуй Боже, та які ж росіяни слов’яни ? Це тільки так мовиться для красного слівця. Слов’яни — то Європа. А найрозумніші голови (євразійці) твердять, що хоча й не повністю Азія, але й ніяка не Європа [«виходячи із цілісності Росії», сучасні послідовники Трубецького вважають (Россия на пороге... — 1996. — с. 29), що саме «євразійське вчення має потужну ідеологію, яка може надовго спаяти Росію й розселені в ній народи воєдино», у такий собі «євразійський суперетнос», «ядром» якого, звісно ж, буде «російський народ». — М. Л.]. Навіть російські “патріоти”, найбільш тямущі, як В. Кожинов, і ті заявляють: “Я взагалі не думаю, що російський народ є за своєю внутрішньою суттю власне “слов’янським” («посівши форми європеїзму», наголошував у своїх «Литературных мечтаниях» В. Бєлінський, росіянин насправді «зробився тільки пародією європейця». — М. Л.). Навіть з точки зору антропологічної в ньому дуже мало слов’янського, не кажучи вже про історичну долю”. Ні, розмовляти мовою слов’янської групи — ще не означає бути по духу слов’янином... Он і римський папа по–російськи розмовляє майже без акценту: в Сибіру виучився. Вся справа в тім, яка програма записана в кору головного мозку».
І хоча, як запевняв академік М. Покровський (1943), питання стосовно того, «що фіни становили корінне... населення майбутньої Великоросії, що слов’янські пришельці не займали порожні місця, а «поглинали», тобто насильницьки підкоряли собі, це корінне населення країни», не викликало «розходжень уже у буржуазних істориків», все ж таки саме в утворенні «великоруської гілки, її розселенні й обрусінні фінів», на думку згаданого К. Кавеліна (1897. — с. 599), якраз і «полягає інтимна, внутрішня історія російського народу», яка «залишається й досі якось в тіні». Значить, наголошував цей історик, «у ній–бо саме й лежить ключ до всього ходу російської історії». Однак російська історична наука й досі вважає за краще не звертати на той «ключ» жодної уваги...
Тому так мертво й учепилися вони за «київський період» української історії. Бо, на думку сучасних ідеологів «великої Росії», тільки «київський православний корінь виступає одночасно і запорукою... європейської належності, й гарантією національної гідності» великоросів (Россия на пороге... — 1996. — с. 43). Україна ж, навпаки, наголошує Лисяк–Рудницький, (назв. пр. — с. 2) «ніколи не пережила доби насильного й раптового “узахіднення”, аналогічної з царюванням Петра в російській історії», позаяк вона вже «від своїх початків була суттєво європейською... і не потребувала асимілюватися до Європи шляхом наглого, революційного перевороту», який започаткував Петро І.
Саме тим і пояснюється та непримиренно уперта і невгавна багатовікова боротьба українського народу проти московських поневолювачів навіть тоді, коли, зважаючи на незрівнянно біл ьшу могутність імперії та на незаперечні успіхи імперської політики, спрямованої на переманювання на свій бік керівної верстви та інтелектуальної еліти з одночасним винищенням тієї її частини, котра залишалася вірною національним інтересам свого народу, здавалося б, не залишалося вже жодних реальних надій на успіх, що, як зазначає П. Голубенко (1993. — с. 63–64), «Україна з її культурно–історичними традиціями є цілком окремий і суверенний національний організм, який не може вжитися й примиритися з російською системою. Ця боротьба свідчить про органічну хибність ідеї співжиття українців і росіян в одній російській державі (виділено П. Г. — М. Л.)».