Але так було не завжди. Московській владі довелося докласти значних зусиль, аби схилити українських лінгвістів до «лінії партії», спрямованої на неухильне російщення української мови. Ось, наприклад, якою розгромною статтею розродилася «Правда» на появу в Києві академічного видання «Російсько–українського словника», що, на думку головного рупора більшовицького режиму, став «характерною ілюстрацією зрадницької діяльності» українських націоналістів (Кошевой, 1937). Орган ЦК ВКП(б) аж до нікуди розпікало те, як «націоналісти–лексикологи» замість того, щоб віддати перевагу словам, «вживаним у російській мові», навпаки, всіляко намагаються «вводити обов’язково “свої”». Останні неспроста взяті в лапки, оскільки введенням, скажімо, таких слів, як «керувати» (замість кальки з російського «управлять»), «наймит» — у той час як «Правда» переконана, що «необхідно вживати слово “батрак”, “крамар”» (замість «торгаш» — від цього «слабшає викривальна гострота цього слова»), не кажучи вже про «такі перли, як “брухт” (лом), “брила” (глыба), “безладдя” (анархия)» тощо, на думку «центрального органу», «нахабно ігнорується жива практика української мови». А вже пропозиція «відміняти» (російське «склонять») слова «бюро», «депо», «кіно», «пальто» — «як це приписувалось і скрипниківським правописом» — взагалі, ніщо інше, як «найбрутальніша вульгаризація морфології», намагання «розірвати живий, кровний зв’язок культур українського й російського народів...»
Штучність притягання за вуха цієї російсько–української мовної «спорідненості» можна довести навіть в оперті на дослідження російських вчених, котрих дуже важко запідозрити у проповідуванні відрубності української мови (Царук, 1998. — с. 189–196). Так, наприклад, «укр. вирій супроводжується насамперед рос. ирий (ЕСУМ І: 380)», коли ж звернутися до розвідок російського лінгвіста Ф. Філіна (1972. — с. 529–530), то «знайдемо цікавий і чіткий коментар: «В. І. Даль образно розкриває значення південного (? — О. Ц.) і українського слова: “Якийсь казковий, загадковий край...” На російській території поки що відмічене рідке курське вырей “жаворонок”. В етимологічному словнику Ф. Міклошича слово реєструється з позначкою “укр.” (96) і хоча зустрічається ще й у польській мові (waraj), однак, очевидно, повинно вважатися унікальним лексичним маркером української мови, в якій воно засвідчується ще з часів “южанина Владимира Мономаха”».
Аналогічні підходи притаманні й укладачам «Этимологического словаря славянских языков» (М.: Наука, 1982–1994. — Вып. 1–21): навіть тоді, коли українське походження слова є майже незаперечним, зазначає О. Царук, «етимологи прагнуть шукати інший шлях його появи в російській мові або, що значно простіше, надають цьому утворенню статусу власного “південного” діалектизму». Так, скажімо, російське діалектне «мацать» оголошено «вірогідно, полонізмом» (ЗССЯ17:111)», а про український мовний відповідник цієї форми — ані слова. Навіть якщо «застаріле польськ. lynac в етимологічних коментарях супроводжується ремаркою “з укр.”», то вже «рос. регіональне линуть — “хлинуть”, ніяких позначок про запозичення з української мови не має (ЗССЯ 17:35)». За такої практики до розряду полонізмів потрапляють навіть ті слова, «які за своїм наддіалектним просторічним характером, емоційною забарвленістю опираються тому...»
Подібна однобокість подання впливів польської мови на українську викликає заперечення навіть у польських лінгвістів. Так, сучасна польська дослідниця Д. Будняк, аналізуючи функціонування в слов’янських мовах ряду лексем, які «традиційно розглядаються на українському ґрунті як запозичення з польської мови», дійшла висновку, що насправді має місце зворотне засвоєння. «Ретельний аналіз чотирьох слів — хвиля, кохати, мова, квіт, — зазначає Д. Будняк, — привів нас до несподіваних з точки зору традиційного лінгвістичного розуміння результатів. А разом з тим... була виявлена довільність підходу, практикованого щодо української мови, який примушував у кожній українсько–польській зустрічі слів, що не знаходили паралелі в російській літературній мові, бачити полонізм (виділено нами. — О. Ц.)». Та «особливо прикро», наголошує О. Царук, «коли на псевдоросійській питомій лексиці вибудовуються праслов’янські реконструкції типу brexunъ — лише на підставі рос. («русск.») брехун [Варбот 1984:197], хоча мотивуюче дієслово при українсько–російському зіставленні визнається характерним переважно для української мови». І взагалі, як визнає Ф. Філін (1972. — с. 590), «у величезній масі оригінальних північноруських пам’яток слово брехати... не зустрілося». Зайве й казати, що наведені тут — як, зрештою, й у ґрунтовній монографії О. Царука в цілому — приклади є лише маленькою дрібкою від тих «перлів», якими так рясно напхані згадані багатотомні наукові видання...
Побіжно згадався ще один, пов’язаний із поновленням функціонування української мови на рідних теренах, свіжовипечений міф, відповідно до якого певна категорія ностальгійно–проімперськи налаштованих громадян, яким ця клята «нєзалєжность», як вони полюбляють кривлятися, кісткою стала впоперек горла, буквально в багнети зустріла і таке нововведення — вживання виразу «в Україні» замість радянськозвичного «на Україні». Мотивували це тим, що «так — ніколи не говорилося», анінайменше себе не утруднюючи пошуками бодай якихось фактів на потвердження цього. А варто було б заглянути до ще недавно широко розповсюджуваної — тримільйонним накладом! — та, певно, не так уже й широко читаної книги С. Соловйова «Чтения и рассказы по истории России», виданої московським видавництвом «Правда» у 1989 р., аби, скажімо, на с. 607 побачити, як, наприклад, це говорилося, скажімо, ще у XVII–XVIII ст. Так, генерал Рене у розмові з княгинею Дольською каже про Івана Мазепу: «Зжалься, Боже, над цим добрим і розумним паном! Він бідний не знає, що князь Меншиков яму під ним копає й хоче, усунувши його, сам бути гетьманом в Україні...» А на с. 611 наведена — не навмисно, звичайно — ціла низка таких вживань: «якщо король шведський і Станіслав (польський король. — М. Л.) з військами своїми розділяться, і перший піде в державу Московську, а другий в Украйну...», або там же читаємо: «Київ та інші фортеці в Украйні...», або ще: «в Украйні зверхні й підлеглі, духовні й мирські...» А от щодо Москви — ніби навмисно — там же і якраз навпаки: «...пісню співають, і на Москві»...
Утім, оте нав’язування форми на Україні — як і все, що робилося імперськими ідеологами, — чинилося неспроста. Ось яке пояснення цьому видатного знавця української мови І. Огієнка наводить відомий сучасний мовознавець О. Пономарів (1999. — с. 226–227). У статті під промовистою назвою «В Україні, а не на Україні», видрукуваній у місячнику «Рідна мова» 1935 р., Огієнко, зокрема, писав: «Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання “де?” тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина чиєїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині... До непродуманих традиційних форм належить і вислів “на Україні”, що має прецікаву історію... Цілі віки ми чули то na Ukraine (від поляків. — О. П.), то на Украине (від москалів. — О. П.), а тому й защепили собі це “на Україні”, як своє власне (цей «звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, — зазначав Огієнко, — несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну». Однак додамо, форма в Україну, в Україні вживалася Шевченком значно частіше. — М. Л.), зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це, власне, на — болюча і зневаяслива ознака нашого колишнього поневолення...» То ж І. Огієнко закликав українців «змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну...»