А взагалі, пан міністр таки має рацію — «малоросійської мови», дійсно, не було і немає, оскільки була, є і, дасть Господь, буде чарівна українська мова! На противагу різним ганителям цей створений українським народом упродовж свого існування шедевр цінують у світі: її «фонетична розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, синтаксична гнучкість, величезні словотворчі можливості дістали загальне визнання 1934 р. у Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська зайняла третє місце (на першому — французька, на другому — перська)» (Антисуржик. — 1994. — с. 7). І це попри те, що упродовж століть вона безжально переслідувалася імперською владою, виставлялася такою собі «селюцькою» попелюшкою, навіть не визнавалася за мову!
Якби подібний мовний конкурс відбувався у наш час, то навряд чи українська мова змогла б отримати подібне високе визнання — настільки потужним було її нівелювання під «велику й могутню». Цілеспрямоване і довготривале спотворення краси і своєрідності української мови шляхом широкомасштабного калькування мовних конструкцій російської мови було настільки сильним, шо багато хто (нерідко навмисне!) ототожнює рівень розвитку сучасної української мови із рівнем горезвісного суржику, що буквально затопив українське суспільство. І, на жаль, грішать цією вадою не лише пересічні громадяни — його відголоски брудними потоками стікають зі шпальт ЗМІ, екранів телевізорів, естрадних підмостків тощо. Тож знадобляться чималі зусилля як мовників та людей, фахово пов’язаних з мовою (працівники радіо й телебачення, актори, лектори, викладачі, вчителі, журналісти), так і широкого громадського загалу в Україні, аби зневажена нашою байдужістю попелюшка знову засяяла у всій своїй красі та неповторності.
Красу та багатство нашої мови відзначали численні чужинці, яким довелося побувати на українській землі, зокрема відомий турецький мандрівник та географ Е. Челебі, як наголошують укладачі російського видання його знаменитої «Книги путешествия» (Челеби, 1961. — с. 19), «говорячи промову киян, тобто про українську мову, він пише: “мова їх ще більш всеохоплююча й багата, ніж фарсі, китайська, монгольська й усякі інші”»...
Таку ж високу оцінку красі й багатству української мови висловлював відомий російський філолог–славіст XIX ст. академік І. Срезневський, що присвятив вивченню української мови, історії, збиранню фольклорної спадщини українського народу чимало своїх праць. Так, у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834), яка, на думку дослідника його творчості Вс. Срезневського (1916. — с. 8–9), заслуговує на «особливу увагу», зокрема тим, що «у ній автор висловлює свою думку про мову малоросійську у зв’язку з іншими, як про мову, що має повне право на самостійне літературне існування. “Нема причин доводити”, — говорить І. Срезневський, — “що мова українська (чи, як воліють називати інші, малоросійська) є мова, а не наріччя російської чи польської, як доводить дехто; і многі переконані, що мова ця є однією з найбагатших мов слов’янських... що це мова, котра, бувши ще не оброблена, може вже зрівнятися з мовами, створеними за гнучкістю й багатством синтаксичним, — мова поетична, мелодійна, живописна”».
Можливо, й сьогодні дехто намагатиметься віднести таку високу оцінку визнаного фахівця на карб його захоплення Україною, в якій він змалечку провів не один десяток літ. Однак, наголошував Всеволод Ізмаїлович у іншій своїй статті (1898. — с. 2–3), «вдивляючись у характер робіт Ізмаїла Івановича з вивчення України, неможливо не помітити, що вони не містили в собі місцевого патріотизму». Звичайно, наголошує він, посилаючись на листування І. Срезневського зі своєю матір’ю, зокрема на лист від 7 липня 1829 року (на ту пору Срезневський був зовсім ще молодим хлопцем): його «не могли не приваблювати до себе поетичні думи, і мелодійні пісні, й малодосліджена, повна цікавості історія Малоросії, й багатство збереженої в народі живої старовини, однак він ставився до всього цього як спостерігач, дослідник, а не як патріот–українець».
Ба більше — при всіх своїх «місцевих захопленнях», зазначає інший дослідник творчості І. Срезневського професор Сумцов (1916. — с. 72–73): «Срезневський, однак, вважав себе чужою людиною для України». Називаючи своєю батьківщиною Великоросію, «говорив, що він “викоханий у чужій країні”». Ставлення Срезневського до української мови, вважає М. Сумцов, «було нарівні з його загальним ставленням до України: спочатку надмірне захоплення, затим байдужість і під кінець — майже неприязне ставлення». Щоправда, після довгих літ мовчання з тих пір, як у 30–х роках XIX ст. він «возвеличував лексичне багатство, мальовничість і мелодійність» української мови, у 1860 р. І. Срезневський знову «висловлює рішучу впевненість у праві й необхідності окремої української словесності і переконаний, що її майбутнє «сповнене надій».
Та вже у лекціях 1870 року його погляди щодо української мови «дуже змінюються», і він висловлює завваги про те, що хоча й «нема жодної потреби нищити чи припиняти писемність на місцевих наріччях», однак нема й «необхідностіробити цю писемність самостійною окремою літературою, належною нібито окремому народові». Причина такої зміни поглядів наразі невідома, однак, наголошував М. Сумцов, безпідставність таких засад просто «впадаєу вічі». Живе слово, певен Микола Федорович, «не може бути обмежене у своєму розвиткові», і «кожен живий народ має повне право на необмежений розвиток його мови й відчуває насущну необхідність у створенні самостійної літератури, як кращого засобу для оберігання та правильного розвитку своєї національної особистості».
Віддавали належне красі та чарівності нашої мови й видатні російські письменники. Так, на думку дослідників, «любив українську мову» і М. Булгаков. «Чи знав Булгаков українську мову? — цікавиться літературознавець Л. Яновська (Булгаков, 1989. — с. 15–16). — Літературну, письмову, книжну, може статися, й ні. У будь–якому разі, свідчень цьому нема. (Відзначу, однак, запис у щоденнику О. С. Булгаковой 25 червня 1937 року: “М. О. купив на Арбаті український словник”.) Та живу стихію усної народної мови, безумовно, і знав, і любив: це видно з величезної кількості та точності українізмів у “Білій гвардії”» — навіть попри те, що «українізми ці вціліли далеко не всі».