Та й інший історик, М. Максименко, перебуває в захопленні від того, як у Криму, чи то пак на той час уже Таврійській губернії, «на підставі російської цивілізації почала розвиватися економіка та культура...» (1957. — с. 5). Чом би вже не заявити, що саме від того часу, тобто з моменту анексії, тільки й розпочалася справжня історія розвитку Криму? І просто не звертати уваги на те, що «підстава» ця й сама на той час була, м’яко кажучи, не надто цивілізованою і що, за оцінкою інших дослідників, наприклад того ж Б. Вольфсона, якраз після цього «господарство Криму занепало».
Для того аби з’ясувати, що саме дало Криму оте «приєднання» до Росії, його дослідник Є. Марков пропонує розглянути, «чим володів Крим раніше і чим володіє тепер». Ось яке враження справила ця благословенна земля на мандрівника, котрий відвідав Крим у 1787 p., тобто через чотири роки після його захоплення (Марков, 1884. с. 339–341): «Крим може прогодувати ціле військо плодами своєї землі, яка родючіша за українську... Численні отари пасуться на вершинах гір південного берега, що за красою, теплом і здоров’ям подібний до Перського берега південної Франції». Судацькі сади й виноградники він називає «багатими», про долину Кабарди (Бельбека) говорить, як про «прекрасну країну... багатющого землеробства». Те ж стосується й Феодосійської частини Криму, тобто місцевості на схід від ріки Карасу, яка ще в дотатарські часи «слугувала для Греції за житницю». Та й Митридат «отримував звідси величезну кількість хліба».
А посол польського короля Стефана Баторія М. Броневський у своєму описі Криму 1578 р. «постійно говорить про нього, як про плодоносний і квітучий край». Землі Феодосійського повіту він багато разів називає «багатими хлібом, славними своєю родючістю». У Бахчисараї він бачив «сади яблунь і іншої садовини, виноградники, чудові поля, зрошувані чистими струмками», а довкола вже «пустинного» на час подорожі Є. Маркова Інкермана М. Броневський бачив «сади... і прегарні виноградники». Землі Сімферопольського і Перекопського повітів, тобто та частина півострова, де «мешкає хан зі своїми татарами... оброблена, рівна, родюча, багата травами», а місцевість у бік моря хоч і дуже гориста й лісиста, але «надзвичайно плодородна і оброблена (виділено Є. М. — М. Л.)». Проїжджаючи степами, Броневський «часто зустрічав криниці, надзвичайно глибокі, викопані з дивовижним трудом і майстерністю», щоправда, міст у степу було «дуже мало, зате багато сіл».
Та й член Петербурзької АН, природознавець і географ професор П. Паллас, який у 1793–1794 pp. досліджував Південну Україну та Крим, хоча «дуже неприхильно ставився до економічного побуту татар», однак і він, як зазначав Є. Марков (там само. — с. 342), «не міг не відгукнутись із похвалою про сади й виноградники» цих самих татар (до речі, Паллас нарахував 35 різних сортів винограду, які вони розводили, багато з яких йому самому ще не були відомі). «Було б дуже важко вирощувати зернові на полях, — писав він, — розсіяних по терасах і кам’янистих схилах гір, якби численні струмки не давали засобів для зрошення, якими татари зуміли скористатися (виділено Є. М. — М. Л.)». Табуни і отари були такими великими, розповідає П. Паллас (там само. — с. 347), що «коли 1769 року закупили у кримських татар 1000 верблюдів для армії, що воювала у Персії, то зменшення числа цих тварин зовсім не було помітне».
А ось що побачив сам Є. Марков на початку 70–х років XIX ст., тобто майже через століття після «приєднання» Криму до Росії (1884. — с. 338–339): «Степи, що становлять 9/10 території півострова — цілковиті пустелі... Води майже нема... 310 фонтанів 8 розбиті або пересохли... Поселення трапляються рідко... Які ж є — не поселення, а руїни... З десяти хат заселені дві... Татарські назви урочищ... нагадують вам назви залюднених і багатих сіл, що були тут раніш... Та й у горах — сплюндровані могши коло доріг, здичавілі сади вздовж струмків, назви, що втратили [свої] значення, села, що втратили мешканців... Верблюди стали рідкістю, буйволів майже нема... у степу рідко зустрінете невеличкий табунок» коней.
Та, може, «приєднання», як тепер полюбляють наголошувати, відкрило перед кримчаками широку дорогу до цивілізації, тобто значно підвищило рівень їхньої освіченості? Судіть самі: «На 100 тис. татарського населення Криму в 1867 р. нараховувалося 154 татарські училища; серед них 131 початкове і 23 медресе, тобто духовні академії для підготовки священнослужителів і вчителів (і це, зважте, «в період величезного занепаду їх нації», коли, як наголошує Марков, «багато училищ було закрито, інші — спорожніли», а ще у XVIII ст., за свідченням згаданого митрополита Богуш–Сестренцевича (там само. — с. 362), «училища їх були численними і заповненими учнями». До того ж, зазначає Марков, жодна з татарських шкіл не отримувала підтримки ні від казни, ні від земства... — М. Л.). Учнів у них було 5081 особа, з них 901 дівчинка». Якщо в татар «1 учень припадав на 27,9 мешканців», то серед російського населення — «1 учень на 66,1 мешканців. Татарське плем’я, що становило 17,85 % всього населення Таврійської губернії, дало 1867 року 23 % учнівської молоді; російське плем’я, що становило 62,5 % населення, дало тільки 28,5 % учнівської молоді...» А ось і цілком закономірний висновок, зроблений Є. Марковим (там само. — с. 356–357): «Ми,росіяни, впродовж 80 років не розповсюдили серед татар анінайменшої загальної освіти, анінайменших технічних знань... Ми і не могли дати нічого, тому що ми... самі були багато в чому бідніші за татарина...»
Але М. Максименко, схоже, найменше переймається подібними «дрібницями», він вбачає здобутки нової влади Криму насамперед у тому, що «розбивалися красиві парки, виростали палаци...» (1957. — с. 5). «На жаль, — засмучується чутливий до таких покручів В. Возгрін (1992. — с. 280), — доводиться визнати, що історика–марксиста захоплюють такі плоди цивілізації, як насамперед пам’ятки колонізаторської субкультури, споруджені на одвічній землі пограбованих трудящих («він і досі не спокутий, цей гріх перед людьми і землею, започаткований у далекому XVIII столітті», — напише пізніше у часопису «Голос Крыма» Валерій Євгенович. — М. Л.)».