Той вандалізм, який чинили загарбники в різних кінцях колишньої Російської імперії, зокрема в Криму та на Кавказі, не піддається людській логіці, та цілком відповідає імперській: зникнуть пам’ятки «старовини», поступово зітреться і пам’ять поневолених народів про власну історію, а якщо нема власної історії, то нема й народу, а є самі лише піддані імперії!
«Коли в Малоросії не буде гетьмана, треба подбати, аби їх доба й імена канули в безвість», тобто стерти їх час та імена, далекоглядно звеліла Катерина II (Анисимов, 1989). А вже невдовзі, 1764 р., увільнила «від гетьманського чину» останнього гетьмана України К. Розумовського (Указы... — 1779) і відновила функціонування горезвісної Малоросійської колегії під орудою графа Рум’янцева, що, фактично, як наголошувала у примітках до друкованого «Доклада графа П. А. Румянцева императрице Екатерине II 1781 года» редакція журналу «Киевская старина» (1884. — т. 10. — с. 694), означало «підкорення Малоросії військовому режимові Рум’янцева, який управляв нею біля 20 років, нівелюючи її в усіх напрямках...» Так само добе розуміли усю небезпеку збереження історичної пам’яті народу й імпер–більшовики. Зокрема, Л. Троцький у вже згаданій «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» наголошував: «Ані на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою, а нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюру [буде] вибито з пам’яті народу назавжди».
Такої ж лінії дотримується й теперішня Російська імперія, дещо обкраяна, але така ж хижа. 15 грудня 1999 р. «члени Ради Безпеки РФ обговорили ситуацію, що виникла під час виконання другого етапу анти–терористичної операції з ліквідації бандформувань на території Чеченської республіки, і виробили робочу концепцію реалізації її завершального, третього етапу» («...підлягають тотальному знищенню», 2000). Відповідно до цієї концепції, «усі будови (включно з культовими та історичними) гірського району [Чечні], древні родові башти будуть прирівняні до об’єктів укриття бандформувань (а чом би й ні — адже до «бандитів» російські генерали зараховують навіть дітей старше десятилітнього віку... — М. Л.) і підлягають тотальному знищенню».
Як бачимо, «маленькому в.о. Президента» (на той час) демократичної Росії В. Путіну, людині з університетською освітою, не забракло сорому по–варварськи звести руку на те, на що не наважилися замахнутися навіть безжальний Єрмолов і «великий» Сталін. А щоб уже остаточно стерти добу мужніх оборонців рідних гір, передбачено після закінчення військової операції з цієї місцевості «вивезти усі будівельні та інші матеріали». І взагалі, відкинувши вбік фарисейські просторікування щодо материнського піклування матінки–Росії про долю своїх «малих» народів, РБ РФ вважає за необхідне «зробити цей регіон незаселеним (! — М. Л.) і назавжди ліквідувати базис для вирощування нових бандитів і терористів» (читай — усіх чеченців з їх непроминальною жагою до волі), бо це — «в інтересах Росії».
А що ж, власне, російський народ? Він, як писав про страшні часи московської смути О. Толстой (1964. — т. 3. — с. 488), «не тільки не протестував, але наче змовився допомагати йому (тоді — Івану Грозному, під сучасну пору — теперішнім російським «царям». — М. Л.) всіма силами». А тому, як і тоді, «виправдання» вчинкам кремлівського керівництва «слід шукати у співучасті всієї Росії». Як свідчать численні опитування, російський народ з розумінням ставиться до «антитеро–ристичноі» політики своїх зверхників. Тож, як наголошував Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 280–286), «свідомо чи несвідомо він (вкотре! — М. Л.) зробив свій вибір між національною могутністю й свободою», а тому сам «несе відповідальність за свою долю»...
У своїй руйнівній затятості імперія здіймала руку не лише на історичну пам’ять уярмлених людей, а й на історичну пам’ять загарбаних земель. Показовою в цьому розумінні є брутальна наруга, вчинена загарбниками стосовно топонімів півострова, тобто географічних назв поселень, рік, гір, місцевостей тощо.
Топонімія, як відомо, тісно пов’язана і з географічним середовищем, і з особливостями його існування та розвитку. Тож і в Криму вони творилися і закріплювалися (або відмирали) упродовж довгих століть, відображаючи численні періоди його доволі бурхливого історичного розвитку. Так, скажімо, грецькі назви давніх міст Пантикапей (на місці сучасної Керчі), Херсонес (поблизу Севастополя), мису Меганом тощо з’явилися ще в часи грецької колонізації Криму в VI–V ст. до н. е. (Суперанская, 1995. — с. 18). А столиця готської колонії Дорос, завойованої в 679 р. хозарами, перетворюється в Мангуп (до речі, генуезці, що теж утворили свої поселення на півострові, — згадаймо відому генуезьку фортецю поблизу Сурожа, сучасного Судака, або сумнозвісну своїми невільницькими базарами Кафу, сучасну Феодосію — «в XII–XIV ст. вживали назву Хозарія для всього Криму», а давні греки називали півострів Тавридою — за назвою народу, що населяв його ще з догрецьких часів). У ІХ–Х ст. їх потіснили печеніги (однак Боспор і Тамань залишалися в руках хозарів), аж поки печеніги під ударами Київської Руси «в середині XI століття... пішли у Придунайські степи»), сліди перебування яких в Криму «збереглися у назвах декількох поселень Кангіл з варіантами Кангил, Кангул» — від самоназви печенігів «кангли, кангар».
А, скажімо, назва Володимирівка, певно, пов’язана якось із Великим Київським князем Володимиром, який в 988 році прийшов у Крим і взяв у облогу грецьке місто Корсунь (Херсонес), аби змусити візантійських імператорів віддати за нього царівну Анну. Після важкої та довготривалої облоги місто вдалося взяти завдяки пущеній на стрілі у стан руських воїв записці, у якій вказувалося, де саме проходять міські водогони. Володимир, перекопавши останні, змусив корсунців піддатися йому. Здобувши місто, повідомляє літописець (Іванченко, 1996. — с. 37), Володимир пригрозив Василію II: «А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (Царгороду. — М. Л.), яко і сьому сотворив». І хоча буквально перед цим імператор, відповідно до усталеної традиції візантійського двору, відмовив французькому королю Гуго Капету, який сватав Анну за свого сина, тут він змушений був поступитися київському князеві (Грушевський, 1994. — с. 499): «царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії: “вдасть же за віно (тобто в посаг. — М. Л.) Корсунь грекам...”, як оповідає літописна повість». Ось таким непростим перебігом подій ознаменувався період перебування київського Володимира в Криму. То й не дивно було б, що це відобразилося в топоніміці останнього. Та, виявляється, жодного ставлення до описаних подій та історичних осіб ця назва не має і мати не може, оскільки ще й чорнило не встигло висохнути відтоді, як її, разом з тисячами інших назв, «увічнили» новітні «реформатори» — але про це згодом.