Так, 13 вересня 1789 р. три кінних та три піших полки козаків під проводом Чепіги та Головатого разом із корпусом Дерібаса «взяли приступом замок Єнідуя у Хаджибеї й дали початок нинішній Одесі, бо коли там збудована була в 1793 р. фортеця, вони оселилися перші окремою слобідкою чи передмістям на “Пересипу”» (Скальковский. Назв. пр. — с. 216, 233). Таким чином, Одеса, які, скажімо, Севастополь, не виникли на порожньому місці. До речі, поселення слов’ян, котрі поступово змінили свою назву на Гаджибей, відомі із письменних джерел 1415 р. як Кацюбії (Змієнко, 1996). Тож насправді у 1794 р. відбулося не так заснування Одеси, як чергове перейменування Кацюбіїв–Гаджибея...
Ну, а тепер кілька штрихів щодо того, хто ж населяв цю саму Новоросію у різні часи (Заставний, 1993. — с. 105): «У 1763–1764 pp. національний склад населення Новоросії характеризувався такими показниками: українці займали 74,81 %, росіяни — 12,05 %, «волохи» — 9,19 %, серби — 2,08 %, поляки — 0,83 %, болгари — 0,24 %, угорці — 0,14 %, німці — 0,09 %, татари — 0,06 %, грузини — 0,06 %, інші — 0,24 %». А як змінилися ці показники упродовж наступних півтора століття? «За даними перепису населення 1926 р., в степових районах України, які в основному збігалися з Новоросією, налічувалось 5568 тис. чол., у тому числі 3674 тис. (66 %) українців, 798 тис. (14,3 %) росіян, 396 тис. (6,1 %) євреїв, 206 тис. (3,78 %) німців, 34 тис. (0,6 %) поляків, 460 тис. (8,3 %) представників інших національностей» (там само. — с. 106).
Тож Л. Залізняк має всі підстави стверджувати (назв. пр. — с. 205), що «українці завжди становили більшість населення Новоросійської губернії. Тому імперський уряд послідовно провадив щодо них політику етноциду». Масові депортації українців до північних та східних районів Росії, а також зустрічне переселення росіян в Україну стали одними із наріжних каменів ленінсько–сталінської національної політики. При цьому, як наголошує в журналі «Дружба народів» В. Коваленко (1995), «переселення росіян було аж ніяк не спонтанним, а ретельно планувалося Кремлем: кількість, термін, заходи матеріального заохочення, забезпечення транспортом, житлом тощо».
А ось і деякі результати цієї політики (Заставний, 1993. — с. 108): «національний склад жителів Одеської, Миколаївської та Херсонської областей за даними повоєнних переписів:
у 1959 році українці тут, відповідно, становили 55,4 %, 81,1 % і 81,0 % (росіяни — 21,7 %, 13,7 % і 15,6 %);
у 1970 році українці — 55,0 %, 78,8 % і 78,3 % (росіяни — 24,2 %, 16,1 % і 18,1 %);
у 1989 році українці — 54,6 %, 75,6 % і 75,8 % (росіяни — 27,4 %, 19,4 % і 20,2 %)».
Як бачимо, і в повоєнні роки, незважаючи на помітне збільшення частки росіян — що не в останню чергу обумовлене посиленням політики зросійщення — українці в усіх областях так званої Новоросії становлять абсолютну більшість. Та це жодним чином не заважає панам солженіциним та іже з ними, у повній відповідності до валуєвських настанов, затято стояти на своєму: «не було» — і все тут!
15. Міф про «найлюдянішу людину» та геніальність «усеперемагаючого вчення»
Відомі багатьом поколінням радянських людей приклади щодо особливої людяності В. Ульянова–Леніна давно набули чи не такої ж хрестоматійності, як, наприклад, серед християн розповіді про чудеса Христові. Для показу міфічності цього твердження стосовно колишнього «вождя пролетарів усіх країн» можна було б звернутися до численних спогадів його сучасників та соратників, зокрема й самої Н. Крупської (вельми характерною, скажімо, є широковідома нині розповідь Надії Костянтинівни про безжальну розправу завзятого мисливця Ілліча над зігнаними повінню у неймовірній кількості на невеличкий острівець зайцями, в той час як офіційна пропаганда широко тиражувала розповідь про те, як Ілліч під час полювання лисичку «пожалів»). Однак, аби унебезпечити себе від звинувачень у тенденційному підборі авторів (а може, у такому ж присікуванні до «дрібниць»), обмежимося відтворенням портрета цього злого «генія» XX століття, покладаючись переважно на його власні творіння, не нехтуючи при цьому і результатами окремих досліджень.
Ось, для початку, висновки відомого західного історика, котрий спеціально це дослідив, — вони наведені у статті Б. Нілана (1995), надрукованій у нью–йоркському часописі «ТАЙМ»: «Інколи стверджують, що то тільки під керівництвом Сталіна комуністи почали використовувати такі жорстокі методи, а от творець радянської держави Володимир Ленін, мовляв, не був таким кровожерним. Від подібного судження, ймовірно, не зостанеться й сліду після прочитання тому, що невдовзі вийде, озаглавленого “Секретные архивы Ленина”, у якому зібрані досьє з ленінської канцелярії. Редактори книги — американський історик Річард Пайпс з Гарвардського університету та російський вчений Юрій Буранов. Пайпс завжди жорстко ставився до Рад. Однак, за його словами, працюючи з архівами Леніна, він “усе ж трішки сподівався” знайти у вождя хоч якісь людські риси. Та, як заявив Пайпс, він, навпаки, “виявив, що то була ще більш жорстока та байдужа людина”, аніж усі вважали...».
Подібної думки дотримуються, й російські автори. Зокрема, сучасний дослідник історії російського більшовизму І. Бунич охарактеризовує «самого человечного» (1994. — с. 38–59) як «гнучкого реаліста, безпринципного і жорстокого», екстреміста «у кожному прояві», якому, «поряд із вражаючою працездатністю та маніакальною гіпнотичною силою притягання до себе найкровожерніших покидьків», були також притаманні «шалена жага влади та суто азійські диктаторські замашки» і який, не вагаючись, вимагав «вирішити проблему... багатих класів», «козаків», «куркулів, попів та поміщиків» «шляхом поголовного їх винищення...». Саме «особистіякості вождя», на думку відомого радянського історика і філософа, генерала Д. Волкогонова (1997. — с. 461), посприяли тому, що після нього «найважливішою рисою більшовика стали ненависть до класових ворогів, непримиренність до імперіалізму, вороже ставлення до всього несоціалістичного, немарксистського, неленінського...» На цих же рисах вождя наголошував і відомий російський кінодраматург Є. Г абрилович, котрий — «спільно з режисером Юткевичем» — написав про нього три сценарії (1996. — с. 226–228, 357): «Ленін ненавидів (тут і далі виділено Є. Г. — М. Л.) тих, хто був незгідний з ним... Нещадний і жорстокосердний... ненавидів він люто. Люто і жорстоко». І сам більшовизм «все щільніше робився зліпком із ленінського характеру: нетерпимість, беззаперечність, упевненість лише у своїй правоті... Такою стала і Партія — ненавидною». Та й самі правителі «з кожним кроком ставали все самовпевненішими, брехливішими, безсоромнішими, кривавішими...» І — як наслідок — «з кожним кроком вивітрювався моральний рівень країни...»
А московський історик, колишній викладач і керівник кафедри міжнародного комуністичного руху у Вищій партійній школі в Москві А. Латишев, який, за власним визнанням, у 1991–1995 рр. опублікував у газетах і журналах «понад 70 статей з ленінської тематики, у яких “розсекретив” понад 100 ніколи не публікованих раніше робіт Леніна», дійшов висновку (1996. — с. 9, 227, 239), що «навіть ВЧК була гуманнішою, ніж Ленін», який, наголошує автор, «з безмежною жорстокістю ставився до своїх співвітчизників». Це, серед іншого, потверджується і тією вражаючою безвідповідальністю, з якою цей безжальний монстр XX століття втягнув сотні мільйонів людей у авантюру, моторошні наслідки якої перевершили усі знані людством катаклізми. На цьому тлі дійсно геніальною виглядає передбачливість «залізного» канцлера Німеччини О. Бісмарка, який, кажуть, у відповідь на вихваляння принад новітнього революційного вчення Маркса твердо заявив, що, коли навіть воно таким і є, то все одно він не допустить, аби випробування нової теорії проводилося на німецькому народові, порадивши обрати для цього «країну, яку не жаль»... Ленін же, навпаки, присвятив усе своє життя саме втягуванню гігантських мас людей у експеримент, можливі наслідки якого осягнути не міг та, певно, і не хотів...