Як відомо, навіть негативний результат, отриманий у будь–якому дослідженні, теж результат. Незаперечна цінність довготривалого експерименту, про який тут йдеться, полягає саме у тім, що він наглядно й переконливо показав людству, що йти цим, проголошеним ще молодим В. Ульяновим «іншим шляхом», не варто, бо то глухий кут для поступу. Обіцяні принади «нового» світу виявилися усього лише примарними цяцянками для одурених — як наголошує професор Одеського університету Є. Присовський (1996), «не порядність, а безсовісність, не скромність, а пихатість, бундючність, не братерство, а шовіністична ненажерність і обмеженість, не вміння жити для людей, а намагання ухопити жирніший шматок життєвого пирога, не єдність, а повний розрив між словом і ділом, між лозунгом, закликом та реальним способом як власного життя, так і життя народу — ось справжні ознаки» новоствореного комуністичного режиму, його людиноненависницької моралі. Та вони настільки майстерно приховувалися ідеологічними завісами, що необхідний був тривалий час, ба більше — «мав статися вибух у житті суспільства, що стався у серпні 1991 р., щоби ці істини повністю відкрилися кожному... щоб і Ленін розкрився перед нами не як зразок людяності та простоти, а як кривавий ідол, надихач масових убивств». Жаль тільки, що за набуття цього досвіду людству, зокрема й українцям, довелося сплатити таку неймовірно велику, неймовірно моторошну ціну. Та найбільш незбагненним, як на мене, є те, що й донині існує ще чимало людей, яких цей жахливий імперичний набуток, схоже, так нічому й не навчив, ба більше — вони палко закликають поновити той «експеримент»...
Усі ідеї світу не варті однієї сльози дитини, стверджував мудрець. Здавалося б, як взагалі можна порівнювати таку «дрібничку», якою є сльоза дитини, і ідею, яка може зробити щасливим (чи нещасливим) усе людство?! А дуже просто: ідеї, здатні спричинити появу сліз бодай дитини, ніколи не зможуть ощасливити й усіх. Чергова — марксистсько–ленінсько–сталінська — спроба реалізації старої, як світ, ідеї побудови комуністичного «раю» за відомою формулою «від кожного за здібністю, кожному — по потребі», опрацьована основоположниками марксизму, перетворена у «інструкцію до дії» ленінцями і впроваджувана протягом десятиліть сталінцями, спричинила до пролиття бездонних океанів сліз та величезних рік крові, супроводжувалася масовим геноцидом та етноцидом, обумовила виникнення найжорстокіших воєн та небачених екологічних катастроф, буквально «до основання» потрясла як земну цивілізацію, так і саму Землю. Які ж іще потрібні теоретичні обґрунтування її хибності, небезпечності, нарешті, злочинності, коли практика (єдино вірний і незаперечний критерій істинності всякої теорії, як наголошували ще недавно самі марксисти–ленінці) з усією незаперечністю показала неспроможність та злочинність цієї антилюдської ідеології! Скільки ж іще маємо хапатися голими руками за розжарену праску, аби нарешті впевнитись, що це не найкращий метод визначення її температури, як і термостійкості власної шкіри! Невже кількох моторошних десятиліть для цього все ще замало, і ми знов піддамося на знайомі заклики повірити — хоч би й востаннє! — усе тим же сліпцям, які вкотре рядяться у поводирі до примарного «ельдорадо», знову змусимо себе забути, куди невідворотно приводить ця дорога, вимощена їхніми «благими» намірами?
Мабуть, багатьом стражденним та зневіреним в Україні аж у голові паморочиться від масштабів тих обіцянок, які так узвичаєно щедро, мов з чарівного рогу достатку, розсипають новітні комунобільшовики. Але чому ж тоді, коли упродовж семи з лишком десятиліть їх влада на цій землі була ще більш глобальною та необмеженою, аніж у будь–якої з відомих деспотій, вони так і не спромоглися створити не те що обіцяного комуністичного раю, а навіть суспільства з більш–менш життєздатною економікою та більш–менш пристойними демократичними засадами? Чи все ж створили (бо зараз колишні партноменклатурники, що і тоді, дійсно, жили, як в раю, і за нинішньої «демократичної української» держави не бідують, полюбляють нагадувати, як нібито «добре було тоді» усім без винятку радянським людям)?
Та про це — згодом, а зараз повернімося до предмета нашого розгляду. І почнемо з моменту появи на світ цілком закономірного виплоду процесу «революційного оновлення світу» — масового запровадження більшовиками (а вони, взагалі, виявилися надзвичайно винахідливими щодо запровадження різних нововведень, спрямованих на масові винищення людей — досить згадати використання децимації, себто розстрілу для застороги кожного десятого, зокрема серед донського козацтва, створення концтаборів, формування так званих трудармій тощо) вже дещо призабутих на ту пору світом розстрілів заручників — бажано дворянського походження, бо що можна експропріювати у «простих»? Тож і не дивно, що зродилося воно саме в «колисці революції» і саме з подачі вождя, який, після вбивства 30.08.1918 р. в Санкт–Петербурзі Урицького [як наголошує І. Бунич (1994. — с. 41–44), сам Ілліч його й наказав «ліквідувати» за те, що той разом із Володарським переправив 78 мільйонів золотом «кудись наліво через приватні банки у Скандинавії», в той час як мільярди переправлялися до певних європейських банків з наказу чільного експропріатора] вирішив на білий терор відповісти червоним (не обмине ця доля й України — 18 травня 1919 р. голова Всеукраїнської ЧК М. Лаціс у газеті «Известия ВУЦИК» сповістить про запровадження «червоного терору» в Україні).
«Ось бачите, — чую вже голос запопадливого більшовика–ленінця, — він просто був змушений!» Воно нібито так — дійсно, «змушений», але, як любив примовляти у дискусіях з радянськими «визволителями» Чехословаччини зразка 1968 р. такий собі начитаний місцевий опонент, про що розповів у книзі «Освободитель» учасник тих подій В. Суворов, «Леніна уважно читати треба, батечку». А тоді виявиться, що, на відміну від так званого «білогоруху», який виник й справді вимушено — як реакція російського дворянства на жовтневий 1917 р. заколот «голоти» (це, зрозуміло, не дає жодних підстав для найменшого виправдання «білого» терору), майбутні більшовики, вустами Ульянова–Леніна, ще в травні 1901 року (стаття має доволі символічну назву: «З чого почати?») однозначно заявили: «...ми ніколи не відмовлялися і НЕ МОЖЕМО відмовитися від терору. Це одна із воєнних дій, що може бути придатною і навіть необхідною у певний момент битви» (ПСС. — т. 5. — с. 7). Тож має цілковиту рацію відомий генетик академік В. Войтенко, коли доходить висновку (1997. — с. 65), що «дірка в тому місці, де у людей буває душа, виникла у Леніна задовго до революції».