«Ми були певні, — аж захлинається від радості «Правда» (Советская... — 1917), — що революційні робітники, солдати, селяни йдуть за українськими радами (в оригіналі, звісно, «советами». — М. Л.), що стоять на одній платформі і діють заодно із [центральним] урядом, утвореним всеросійським з'їздом робітників, солдатів і селян. Для нас не було жодних сумнівів, що за Радою йде меншість трудових українських верств... І тому ми закликаємо українських робітників і солдатів (селяни вже почали «випадати» — московське керівництво завжди косо дивилося на українського селянина... — М. Л.), їх ради притягти до відповідальності петлюрівську Раду... І от учора отримали звістку, що блискуче виправдала наші надії... У Харкові відбувся всеукраїнський з'їзд Рад Робочих, Солдатських і частини Селянських Депутатів, на якому обрано новий Ц. В. К. Рад України, який взяв владу в свої руки і оголосив стару Раду скиненою». Уже з перших заяв цього «Ц. В. К.» «центральним» більшовикам стало «ясно, що нова Радянська влада, що утворилася на Україні, піде нога в ногу з Радою Комісарів» у Кремлі. Тож Україна — наша! А тому «нехай донські калединці змовляються з українськими калединцями з Ради», торжествує рупор російського більшовизму — тепер, коли українські хліб та сало, як мовиться, у більшовиків у кишені («якщо вам потрібні харчі, — з цинічною відвертістю заявив 15(2) січня 1918 р. у тій же «Правде» М. Радек, — кричіть: “Смерть Раді”!»), намагання «схопити за горло фронт і Росію кощавою рукою голоду... не страшні», а «розпочата ліквідація української контрреволюції та її агента Ради буде доведена до кінця».
Тож московська «Правда» небезпідставно раділа з приводу «блискуче виправданих надій», а вже фальсифікаторська радянська історична наука в подальшому доклала всіх зусиль, аби твердо вкарбувати в громадську свідомість міф про те, що 25 грудня 1917 р. — це день проголошення Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Та якщо навіть залишити поза увагою те, що харківський «з’їзд» не мав жодного права репрезентувати український народ і виступати від його імені, то й тоді це пізніше твердження радянської історичної науки — не більш, аніж груба фальсифікація: у вже існуючій УНР, державі, що отримала визнання багатьох держав, серед них і більшовицької Росії, відбувся, по суті, переворот, бо оголошено про насильницьку зміну влади — місце Центральної Ради з її урядом займає утворений Центральний виконавчий комітет, який формує новий уряд. Однак, наголошує Я. Дашкевич (назв. пр. — с. 48), «жодної УРСР в Харкові створено не було... Ніхто не оголошував створення УРСР. Було застосовано грубий камуфляжний трюк: у вже існуючій УНР, державі, що отримала міжнародне визнання (очевидно, не лише від червоної Росії, а й від держав Антанти), відбувається ніби заміна влади. Місце президії (так званої Малої) Центральної Ради з її урядом займає Центральний виконавчий комітет (утворений у Харкові 25 грудня 1917 р.), який формує уряд (отже, для світу відбувається переворот: в УНР міняється законодавча і виконавча влада, та й тільки)». Характерною ознакою цього новоутвореного «уряду» було те, що, складаючись із певної кількості «міністрів», він не мав власного голови — той був абсолютно не потрібен, оскільки згадані «міністри» беззаперечно виконували розпорядження, що надходили безпосередньо з російського Центру за підписами В. Ульянова–Леніна або його підручних.
Згадаймо, що під час окупації Франції гітлерівською Німеччиною там існував уряд маршала А. Петена, який автоматично виконував вказівки А. Гітлера. І Петена, і його міністрів пізніше судили як німецьких колаборантів. Але якщо ті французькі міністри, незважаючи на власного голову уряду, — колаборанти, то хто ж такі члени харківського «уряду»? Висновок однозначний — колаборанти найнижчого і найгіршого ґатунку, а сам «уряд» — маріонеткове утворення більшовицького російського уряду.
І останнє щодо цього питання. Аби такий «уряд» бодай якось тримався на поверхні — його вкрай необхідно підтримати відповідною військовою потугою, себто армією. Головнокомандувачем цієї армії УНР був Ю. Коцюбинський, однак армії як такої не було — важко назвати армією різношерстий неповного складу полк Червоного козацтва В. Примакова. Тому основна військова сила — відповідно до принципу «міжнародної солідарності трудящих» — прийшла з Росії: у Харкові, на території чужої держави, — невимушено, наче у своїй «вотчині» — нараз вигулькнув головнокомандувач групи військ «для боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії» (для Леніна, як і для Жириновского, Україна — усього лише «південні губернії» Росії) В. Антонов–Овсієнко з п’ятьма полками балтійських матросів і начштабом цієї групи військ М. Муравйовим.
[До речі, цікава деталь. Взагалі–то, Ленін, дійсно, був не надто схильний визнавати окремішну національну своєрідність українства, вважаючи (ПСС. — т. 38. — с. 182), що Україна від Росії «була відділена... тільки умовами» і що «національний рух не пустив там глибоко коріння». Та коли більшовиків в Україні добре припекло саме через те, що вони діяли надто прямолінійно і, за виразом вождя, гнули «спрощену лінію», він почав закликати своїх емісарів проводити там гнучкішу лінію (до цього ж, згадаймо, закликав більшовицьких агітаторів і Троцький). Зокрема, й конкретизував, як саме (ПСС. — т. 50. — с. 50): «рішуче і безумовне перелицювання розміщених на Україні наших частин на український манер — таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим–Овсієнком, — він мусить тепер називатися просто Овсієнком. Те ж саме треба сказати про Муравйова (? — М. Л.), якщо він зостанеться на посаді, та інших». А пізніше навіть змушений був взяти тимчасовий курс на українізацію України, за що уже в наші дні йому добряче дісталося, зокрема від О. Каревіна...]
Ну, а Муравйов по дорозі на Київ у Полтаві (на той час вона була уже цілком радянським містом, щоправда, з одним невеличким «дефектом»: владу Рад там встановив український лівий есер А. Заливчий) вирізав поголовно так звану буржуазію, що, втім, було лише прелюдією до майбутньої жахливої різанини у Києві.