Ще з більшою люттю поставилося кремлівське керівництво до українського та інших народів СРСР після років їх вимушеного перебування під гітлерівською окупацією. Людиноненависник Сталін усіх ладен був відірвати від рідної землі та послати на заслання. І ці його наміри вже поступово почали втілюватися в життя — досить згадати, як депортували у 1943–1944 рр. (для здійснення цієї акції з фронту відкликали значну кількість військ, попередньо здійснивши їх національне просіювання) усіх карачаївців і калмиків, чеченців та інгушів, балкарців і кримських татар... Як наголошував у доповіді на закритому засіданні XX з’їзду КПРС перший секретар ЦК М. Хрущов (1959. — с. 59), «українці уникнули цієї долі тільки тому, що їх було надто багато і не було місця, куди б їх усіх переселити. Інакше вони були б теж переселені з України».
Хоча після смерті Сталіна Хрущов всіляко намагався дистанціюватися від його моторошної діяльності, однак насправді він був таким же співучасником незліченних кривавих злочинів, як і вся радянська верхівка. Це стосується й масових депорацій українців до віддалених районів Росії. Так, закликаючи районне керівництво — як партійне, так і НКДБ–НКВС — Львівської області «застосувати такий метод»: «...вбили одну нашу людину, п’ять родин треба заарештувати й вислати... (можливо, це й не зовсім точно буде, але аллах нам простить)», та вживати «жорстоких воєнних заходів», навіть якщо всього лише «корову міліційну зобидять», насамкінець цей «ліберальний» — особливо на тлі чорних справ свого попередника й учителя — «ленінець» закликав: «І забирати треба, й висилати треба. Висилати ще слід багатьох, землі в нас багато...» (АД: Стенограмма совещания... — 1945. — Арк. 14–15).
І це не таке вже й перебільшення, як може хтось подумати — наказ № 0078/42 Наркома внутрішніх справ СРСР Берії та заступника Наркома оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року вимагав (Дробот, 1998. — с. 235–236): «1. Вислати у віддалені краї Союзу РСР усіх українців, що жили під владою німецьких окупантів. 2... г) виселення здійснювати лише вночі і зненацька, щоб не дозволити сховатися іншим і не дати вістку членам його сім’ї, які перебувають у Червоній Армії», але «після того, як буде зібрано урожай і здано для потреб Червоної Армії», а поки що «запровадити в особливих відділах спеціальні справи на кожного... ЦДАВОУ. — Оп. 70. — Спр. 997. — Арк. 91».
Про невідворотність такого розвитку подій в СРСР після війни ще 27 червня 1942 р. писав у своєму щоденнику О. Довженко: «Вони будуть карать ні в чім неповинний народ за те, що [самі] не вміли командувать і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями». І попри звичайну для війни — тим паче такої — нестачу людських ресурсів, виконавців для подібної «святої» справи вистачить — «не вистачить учителів, — записав Олександр Петрович 12 липня, — бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжут ь у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Усі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року»... Тільки «за 6 місяців після звільнення західних областей від гітлерівських нацистів НКВС знешкодив 124330 осіб, з них 57405 вбито. До кінця 1945 р. вбито 103318 осіб».
Навіть за заниженими показниками офіційних органів СРСР (Служинська, 1994) «з 1944 по 1952 р. Депортовано 171566 осіб» — членів сімей упівців, оунівців та їхніх прибічників (у лютому 1990 р. КДБ УРСР уточнив, що «з 1944 по 1951 р. депортовано 65662 сім’ї, 203662 особи»). Крім того, «після війни відбулися масові вивезення людей, переважно інтелігенції, які не були причетні до ОУН, УПА та їх прибічників: у 1947 р. — 300 тис., 1949 р. — 200 тис.» А коли пригадати ще й подібні заходи, якими упродовж століть тероризували українство російські царі та їх сатрапи, то мусимо погодитися з І. Драчем, який небезпідставно вважає, що вся «величезна Російська імперія від Соловків до Колими» — це «безмежний український цвинтар...» (1999).
Поряд із випробуваними старими методами з’явилося й дещо нове: мобілізовані до Червоної армії в 1944 р. мешканці Західної України, «не навчені, не озброєні (серед них був і мій батько; добре пам’ятаю його розповідь про те, як йому видали гвинтівку без ременя й набоїв, до того ж таку іржаву, що з неї не те, щоб стріляти, неможливо було навіть спорядити її набоями, хоч би вони й були. «Добудешь в бою!» — і вся розмова... — М. Л.) свідомо кидались на передові лінії фронту, на вірну загибель — приблизно 1 млн. 100 тис.».
Ось таким було насправді «визволення» України північними «братами» — більше схоже на широко запроваджувану нині в Чечні «зачистку місцевості»...
А якщо сюди додати десятки мільйонів українців, винищених голодоморами, війнами, масовими репресіями, то, справді, як наголошує В. Коваль (1995), «навіть до всього звикле у XX ст. людство здригнулося б від жаху, коли б було складено повний реєстр злочинів комуністичної влади проти українського народу»... А це є абсолютно необхідним як для самоочищення нації, так і для вивільнення суспільної свідомості від тієї, глибоко укоріненої у ній, брехливо–облудної і небезпечної ідеології, реалізація якої призвела до незчисленних жертв в усьому світі, до вселенської — без перебільшення — трагедії, порівняно з якою блякнуть навіть жахливі злочини гітлерівського режиму проти людства і людяності (до речі, однією із передумов післявоєнного розквіту переможеної Німеччини стало, як на мій погляд, саме юридичне визнання злочинності нацистської ідеології і заборона її на державному рівні — так звана денацифікація).
Тому зло має бути назване злом, і злочинні дії більшовицького режиму супроти людства мають бути засуджені — так само, як і злочини нацизму. І доки цього не станеться — над усіма нами, нині сущими, і над нащадками нашими тяжітиме неспокутий гріх перед пам’яттю мільйонів і мільйонів безвинних жертв. А ті, хто й досі вперто іменують себе спадкоємцями та послідовниками «безсмертної справи» Леніна — Сталіна, повинні усвідомлювати, що вони неминуче перебирають на себе й відповідальність за все, що її іменем скоєно...
20. Міф про правові підстави утворення Союзу РСР
У багатьох ще на пам’яті часи, коли зазвичай сіре грудневе небо раптом розквітчувалося яскравими червоними полотнищами — радянський народ святкував день утворення Радянського Союзу. Тепер нема ані того союзу, ані того народу, однак ностальгійні настрої за тими часами й досі роз’ятрюють серця багатьом нашим співвітчизникам. Тож знов і знов — у марному намаганні змусити колесо історії крутитися назад — у червоні, як колись мовилося, дні календаря виносять вони гасла з узвичаєною вже вимогою відновлення «великого та могутнього». Ці настрої можна якось зрозуміти, навіть поспівчувати їх носіям. Але...
Виявляється, що в наш час, коли впало багато ідолів і розвінчано чимало міфів — а скільки ще впаде і буде розвінчано! — у дослідників нашої минувшини наразі виникло й таке, на перший погляд, цілком абсурдне питання: «А чи був, власне, хлопчик?» Себто, а чи й справді той союз був утворений так, як нас у цьому весь час переконували? Упродовж тривалого часу нікому й на думку не спадало, що це тривіальне питання може виявитися ключем до вражаючого відкриття.