Звичайно, ми не можемо достеменно знати, які саме почуття сповнили доктора історичних наук Я. Дашкевича, коли він — волею випадку чи Господа — «не на підставі якихось там закритих за сімома печатками документів, а шляхом використання цілком офіційних і загальнодоступних надрукованих джерел» раптом «зробив відкриття», що «Договір про утворення СРСР... в жодному разі не став правовою підставою існування СРСР». Тим, хто бажає детальніше ознайомитися з історією виникнення того фальсифікату, можна порекомендувати дослідження останніх літ цього відомого історика (1993. — с. 43–77), ми ж лише частково використаємо їх разом з іншими матеріалами. Як зізнається автор, йому аж «стало моторошно. Як це майже сімдесят років не лише ми, а й цілий світ жив і живе в тіні великого ошуканства про обставини утворення Радянського Союзу?» А отак і жили, адже в СРСР усе і завжди було най–най: життя — найкраще, суд — найсправедливіший, армія — наймогутніша, репресії — наймасовіші, терор — найбезжальніший, а брехливі, як, наприклад, оцей, міфи — просто грандіозні. Саме таким і можна вважати м і ф про утворення СРСР на підставі укладення так званого «Союзного договору», Та почнемо із розгляду подій, що передували цьому процесу.
При підготовці «нового», горбачовського, Союзного договору, зазначає Я. Дашкевич, почали поширюватися давні стереотипи про те, що Україна, мовляв, свого часу була ледве чи не ініціатором договору 1922 р. і цілком добровільно стала частиною СРСР. Та навіть поверхове ознайомлення з історією України 1918–1922 рр. переконливо свідчить про запровадження північними «братами» жорсткого окупаційного режиму в Україні, який прикривався фіговим листком таких маріонеткових структур, як Всеукраїнський ЦВК і Рада Народних комісарів з диспозиційним центром у Москві.
Та Україні, навіть у вигляді Радянської респубіки, кремлівські вожді ніколи не довіряли («примара українського національно–визвольного руху зганяла сон з очей керівників Російської федерації», — зазначає Я. Дашкевич). Тому вони незмінно намагалися ще щільніше налигати її до «братнього» імперського ярма. Першого (і практично вирішального) удару по декларованому суверенітетові УСРР завдав ЦВК РРФСР, на сесії якого (за участю представників радянських республік — України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму) 1 червня 1919 р. було проголошено утворення Воєнного союзу радянських республік, причому не укладанням бодай якоїсь міжнародної угоди, а всього лишень декретом Росії. Ініціатором Воєнного союзу виступив сам Ленін. Фактично, то був навіть не декрет (ПСС. — т. 38. — с. 400–401), а пряма директива ЦК (зі словників відомо, що директива — це «обов'язкова до виконання керівна вказівка зверхньої установи» підлеглій). Декрет проголосив об’єднання військових організацій і військового командування, Рад народного господарства, залізничних управлінь і залізничного господарства, фінансів, комісаріатів праці. Цей документ призвів до страшного загострення внутрішнього становища в Україні, майже зміцнивши лави об’єднаних армій УНР та ЗУНР, різко зактивізувавши повстанський рух.
Тому цей наскрізь фальшивий крок, зазначає Я. Дашкевич, вирішили замінити видимістю міжнародного договору, уклавши 8 грудня 1920 р. Союзний робітничо–селянський договір між РРФСР та УСРР, відповідно до якого «обидва уряди оголошують об'єднаними такі комісаріати: перше — військових і морських сил, друге — Вищу раду народного господарства, третє — зовнішнього торгу, четверте — фінансів, п'яте — праці, шосте — шляхів і сьоме — пошт–телеграфу». Цей типово колоніальний договір, нерівноправний і підневільний, підписали з боку Росії В. Ленін та Г. Чичерін, з боку України — згаданий X. Раковський. То про яку ж суверенну і незалежну соціалістичну Україну можна говорити після того, як у 1919 р. її позбавили усіх проявів реального суверенітету, а у 1920 р. забрали ще й решту шляхів та засобів зв’язку (і зовнішній торг, як за Петра І, — через Москву!)?
Варто зазначити, що навіть у тогочасній стероризованій Україні цей договір не пройшов так гладко, як хотілося московському керівництву — на V Всеукраїнському з’їзді Рад (друге засідання 26 лютого 1921 р.) проти нього виступили укапісти та українські ліві есери. Однак об’єднавчий потяг (радше — бронепоїзд), керований досвідченими машиністами, вже упевнено набирав ходи...
Таким чином, після диктаторського декрету–директиви 1919 р. та колоніального договору 1920 р. нема жодних підстав говорити, що Радянська Україна у 1922 р. взялася за черговий Союзний договір як суверенна і незалежна соціалістична держава — їй уже нічого було передавати новому Союзові, бо всі функції, притаманні суверенній державі, забрала Росія. Та навіть щонайменші уламки української державності — тепер суто зовнішні й формальні — страшенно непокоїли московських можновладців. Тож закономірно настав третій акт української трагедії.
На VII Всеукраїнському з’їзді Рад 13 грудня 1922 р. виступив М. Фрунзе (тоді — уповноважений Реввійськради Росії в Україні та одночасно заступник X. Раковського в «українському» уряді), пропонуючи ще один Союзний договір для об’єднання всіх радянських республік. З’їзд фактично призначених депутатів схвалив ідею вступу до Союзу. І вкотре долю України вирішував не її народ: на загальну кількість 782 депутати було лише 362 (46 %) українців, у той час як вони становили понад 80 % мешканців республіки. Такі обставини знову ставлять під великий сумнів — навіть із суто формальних міркувань — легітимність рішення VII Всеукраїнського з’їзду Рад про бажання України приєднатися до Союзу. Незабаром делегати УСРР прибули до Москви на І з’їзд Рад СРСР.
Навіть кремлівський, як тоді казали, «призначенець» Фрунзе не витерпів такого беззастережного московського диктату — Україна його вустами відкинула дуже спрощену процедуру (її проштовхував Сталін), що зводилася до прийняття назви Російська федерація для держави всіх об’єднаних республік. «На Україні ми вирішили відмовитися від імені РРФСР», — заявив Фрунзе у своєму виступі «від імені УРСР» на X Всеросійському з’їзді Рад 26 грудня 1922 року (Десятый... — 1922). У цьому ж виступі Фрунзе змушений був додатково пояснювати, чому компартія України «порушила питання про утворення самостійної України» — бо добре усвідомлював, що, незважаючи на численні гучні заяви більшовиків, зокрема й самого Леніна, щодо безперечного права на «здійснення повної свободи відокремлення від Росії усіх націй та народностей», навіть найменші посування України до такої лякливої для Москви самостійності дуже непокоять Кремль. Тож Фрунзе заспокоював: «Це було зроблено нею, головним чином, із політичних міркувань... із тих міркувань, аби боротьба з німецькою армією, що вдерлася на територію України, не завадила радянській Росії закріплюватися, не завадила б нашому центрові... не завадила б йому в цьому хоча б тимчасовому перепочинку» — ось чим найбільше опікувалися українські більшовики.
У своїй доповіді на засіданні 26 грудня Сталін оголосив «основи, котрі повинні були бути закладеними при укладанні договору про об'єднання». Вони, на його думку, «мали бути такими: Комісаріати зовнішньої торгівлі, військовий і морський, іноземних справ, НКГТС і Наркомпочтель мають бути злиті, тобто ці комісаріати перестають існувати у складі республік, що домовляються. Вони утворюються лише у верхівці, у союзному органі» (Союз... — 1922). Вочевидь, додаткових доказів щодо повної фіктивності «суверенітету» радянських республік і не потрібно...
Пізніше, вже перед делегатами І з’їзду Рад СРСР, що розпочався 30 грудня 1922 р. в Москві, Сталін зачитав Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Доволі промовистим був національний склад з’їзду (І съезд... — 1922. — с. 19): кількість делегатів з вирішальним голосом в делегації РРФСР налічувала 1217 (з дорадчим — 510) делегатів, у делегації України — відповідно 354(10), в делегації Закавказької федерації — 73(18), в делегації БРСР — 23(10). Тож цілком очевидно, інтереси якої саме нації репрезентував такий з’їзд. А коли зважити на те, що кількість безпартійних депутатів була мізерною (від РРФСР — 98, від УСРР — 19, від ЗФ — 1, від БРСР — 0), то напрошується висновок, що це був, по суті, з’їзд РКП(б) із запрошеними на нього переважно російськими більшовиками з республік, куди вони, як уже зазначалося, були попередньо привезені. Завершилася ця урочиста процедура пропозицією Сталіна (там само. — с. 11): «Пропоную ухвалити їх (згадані документи. — М. Л.) із притаманною комуністам одностайністю і вписати тим нову главу в історію людства». Чи бодай здогадувалися делегати, за яку саме «главу» вони голосують?