Ми були за милю від будинку, коли я сказав:
— Щодо острова. Ти запитав, чи він там буде. Але ж зрозуміло, що острів або є, або його немає.
Калум завагався. Здавалося, він зважував слова, і згодом відповів:
— Туманний острів не схожий на інші острови. І туман, що оточує його, не такий, як інші тумани.
Ми ступали шляхом, який за сотні років збили вівці, олені та лише кілька людей.
Він продовжив:
— Його також називають Крилатим островом. Дехто каже, це тому, що острів зверху виглядає як крильця метелика. Та не скажу, чи це правда.
А тоді додав: — «Що є істина? — сказав з насмішкою Пілат».
Спускатись важче, ніж підніматись.
Я замислився.
— Часом я думаю, що істина — це якесь місце. Я уявляю її містом: можуть бути сотні доріг, тисячі шляхів, які рано чи пізно приведуть тебе до одного і того ж місця. Байдуже, звідки ти йдеш. Якщо йти у напрямку істини, то ти її знайдеш, хай яким би шляхом ти ступав.
Калум Мак-Іннес поглянув на мене зверху вниз і не зронив жодного слова. Аж тут:
— Неправду ти кажеш. Істина — печера в Чорних горах. Туди веде одна дорога — лише одна. Вона підступна та важка, і якщо ти обереш неправильний шлях, то помирати тобі самотою на гірському схилі.
Ми видерлися на кряж і поглянули вниз, на берег. Внизу, біля води, виднілись села. А з того боку моря постали високі Чорні гори, що витиналися з туману.
Калум сказав:
— Он та печера. У тих горах.
«Кістки землі», — подумав я, поглянувши на них. При згадці про кістки мені стало недобре і щоб відволіктись, я запитав: — А скільки разів ти там бував?
— Лише один, — він завагався. — Я шукав печеру увесь шістнадцятий рік життя, бо чув легенди і вірив, що якщо добре шукати, то можна знайти. Мені стукнув сімнадцятий рік, коли я нарешті дістався до неї. Я взяв із собою стільки золотих монет, скільки зміг.
— І тебе не лякало прокляття?
— Коли я був молодий, мене ніщо не лякало.
— І що ж ти зробив з отим золотом?
— Частину сховав — лише я знаю де. А на решту оплатив викуп коханої жінки і збудував красивий будинок.
Він затнувся — так, неначе сказав щось зайве.
Перевізника на пристані не було. Лише на березі стояв маленький човен — у нього б ледь помістилися три звичайних чоловіки, — прив’язаний до покрученого і напівзгнилого стовбура, а поряд висів дзвіночок.
Я подзвонив у нього, і незабаром до нас на берег спустився гладкий чоловік.
Він сказав Калуму:
— З вас за переправу я візьму один шилінг, а з вашого хлопчика — три пенні.
Я випростався. Хоч я не такий високий, як інші чоловіки, але гордості у мене не менше.
— Я теж чоловік, — відказав я. — І заплачу вам шилінг.
Перевізник зміряв мене поглядом, а тоді почухав бороду.
— Перепрошую. Мій зір вже не такий ясний, як був колись. Я відвезу вас на острів.
Я передав йому шилінг. Він зважив його у руці і мовив:
— Ти збагатив мене на дев’ять пенсів, а міг і обдурити. А дев’ять пенсів — то великі гроші у наші темні часи.
Вода була кольору сланцю, хоч у ній відбивалася блакить, а на хвилях один за одним ганялися баранці. Він відв’язав свій човен і, гуркочучи галькою, потягнув його до води. Ми увійшли у холодний канал і вмостилися у човні.
Весла плеснули по морю, він поволі посунув вперед. Я сидів найближче до перевізника, тож мовив:
— Дев’ять пенсів. Це непогана платня. Та я чув, що в горах на Туманному острові є печера, вщерть набита золотими монетами — скарбами древніх.
Він похитав головою, відмахуючись.
Калум впився у мене поглядом — його губи були стиснуті так міцно, що побіліли. Я не зважав і запитав чоловіка ще раз:
— Печера, набита золотими монетами — подарунок народів Півночі чи Півдня, чи тих, хто ніби був тут задовго до нас: тих, хто втік на Захід, коли тут стало людно.
— Чув про неї, — відповів перевізник. — І за прокляття чув. Вважаю, що одне варте іншого.
Він сплюнув у море. А потім мовив: — Ти чесна людина, карлику. Я це по твоєму обличчі бачу. Не шукай печеру. Нічого хорошого з того не вийде.
— Звісно, ваша правда, — сказав я йому щиро.
— Я в цьому певен, — відповів він. — Не щодня мені доводиться везти розбійника й малого карлика на Туманний острів.