Потім ми обігнули обвал — купа чорного й сірого каміння частково загороджувала шлях — і побачили вхід до печери.
Я запитав:
— Оце й усе?
— А ти очікував побачити мармурові колони? Чи печеру велетня з історій, що пліткарі розказують біля багаття?
— Можливо. Вона така непримітна. Просто дірка у скелі. Неначе тінь. І там немає охоронців?
— Немає. Тільки сама печера — як вона є.
— Печера, повна скарбів. І лише ти знаєш, як її знайти?
У відповідь Калум засміявся — його сміх нагадував придушений гавкіт.
— Острів’яни знають, як її знайти. Але вони надто розумні, щоб приходити сюди по золото. Вони впевнені, що печера робить тебе злим: щоразу, як ти заходиш до неї, щоразу, як береш золото, вона пожирає добро в твоїй душі. Тому острів’яни сюди не ходять.
— Це правда? Що печера робить тебе злим?
— …Ні. Печера живиться дечим іншим. Не добром і не злом. Ні, ти можеш взяти золото, але після цього усе стає… — він затнувся, — усе стає безбарвним. Веселка стає не така яскрава, проповідь менш змістовна, поцілунок — менш приємний…
Він поглянув на вхід до печери, і мені здалося, що в його очах промайнув страх.
— Усе стає «менш» якимось.
Я мовив:
— Є чимало людей, для кого ваби золота переважають барвистість веселки.
— Наприклад, для мене, коли я був молодим. Або для тебе зараз.
— Отже, ми зайдемо до печери на світанку.
— Ти зайдеш. Я чекаю тут, зовні. Не бійся. Печеру не охороняє чудовисько. І там немає чар, від яких золото зникне, якщо ти не знаєш якогось фокусу чи замовляння.
Потім ми влаштовували стоянку: точніше, сиділи в темряві, спершись на холодну кам’яну стіну. Спати там було неможливо.
Я сказав:
— Ти взяв золото тут, як я візьму завтра. За нього ти здобув будинок, наречену і добре ім’я.
Його голос доносився з пітьми.
— Ага. І коли я їх отримав, вони нічого для мене не значили. Ба, навіть менше ніж нічого. Навіть якщо твого золота вистачить на те, щоб король повернувся з того берега, і правив нами, і приніс на нашу землю радість, процвітання та тепло, для тебе це не матиме жодного значення. Здаватиметься, що все це трапилося з якимось чолов’ягою у байці.
— Повернути короля — це ціль всього мого життя, — сказав я йому.
Він відповів:
— Ти принесеш йому золото. Він захоче ще, бо королі завжди хочуть ще. Такі вони люди. І кожен наступний похід значитиме дедалі менше. Веселка нічого не значить. Вбивство людини нічого не значить.
У темряві запала тиша. Не чути було птахів — тільки вітер гуляв понад вершинами, неначе мати у пошуках дитини.
Я мовив:
— Ми обидва вбивали чоловіків. А от ти колись убивав жінку, Калуме Мак-Іннесе?
— Ні. Я ніколи не вбивав ні жінок, ні дівчат.
У темряві я пошукав руками кинджал, намацуючи дерев’яно-срібне руків’я і сталевий клинок. Він був у мене в руках. Я не збирався казати йому про кинджал, а лише вдарити, коли ми покинемо гори — вдарити миттєво, глибоко всадити клинок, але тепер здавалося, наче слова ховаються від мене: зможу я чи мені це ніколи не вдасться?
— Я чув про дівчину, — промовив я. — Про дівчину і терен.
Мовчання. Свист вітру.
— Хто розказав тобі? — запитав він, а тоді продовжив: — Немає значення. Я б ніколи не вбив жінку. Жоден гідний чоловік не вбив би жінку…
Я знав, що якщо оброню хоч слово, він замовчить і ніколи не розкриє правди. Тож я нічого не сказав. Лише очікував.
Калум Мак-Іннес почав говорити, дбайливо добираючи слова, так наче він згадував казку, яку почув ще дитиною і вже майже забув.
— Мені розказали, що корови в низовині були гладкі та ладні, і що чоловік може здобути честь та славу, якщо відправиться на південь і повернеться з прекрасною худобою червоної породи. Тож я вирушив на південь, але жодна корова не була мені до смаку, аж доки на схилі у низовині я не побачив найпрекрасніших, найчервоніших та найгладкіших корів, які тільки бувають. Я почав відводити їх за собою, у напрямку, з якого прийшов. Вона наздогнала мене з палицею в руках. Сказала, що корови належать її батьку, і обізвала мене злодієм, пройдисвітом та іншими грубими словами. Але вона була красивою — навіть у гніві — і якби у мене ще не було молодої дружини, я міг би обійтися з нею трохи м’якше. Натомість я дістав ніж, притис до її горла і наказав замовкнути. Вона послухалась. Я не збирався убивати — я б не вбив жінку, і це правда, — тому я прив’язав її волоссям до терену, зняв з пояса ніж, щоб вона затрималась, поки виплутуватиметься, і встромив клинок глибоко в дерен. Я прив’язав її до терену довгим волоссям і більше не думав про це, коли йшов додому з худобою. Я повернувся на те місце через рік. Того дня я не шукав корів, але піднявся на той насип — це було непомітне місце, і якщо його навмисне не шукати, то не знайдеш. Мабуть, ніхто її не шукав.