Выбрать главу

— Так, — відповів я.

Воно з’явилося з тіней і втупилося в мене пустими очницями, всміхаючись жовтими, сточеними вітром зубами. Постать складалася з самих кісток, окрім волосся, яке було золотаво-рудим, обвитим навколо гілки терену.

— Це образливо для моїх очей.

— Я взяла це з твоїх думок, — відповів шепіт, який оточував скелет. Його щелепа не рухалася. — Я вибрала те, що ти любив. Це твоя донька Флора, якою ти востаннє її бачив.

Я заплющив очі, але постать не щезла.

Вона сказала:

— Розбійник чекає на тебе біля входу в печеру. Він жде, поки ти вийдеш — беззахисний, весь в золоті, щоб тебе вбити й забрати золото з твоїх мертвих рук.

— Але ж я не вийду з золотом, так?

Я подумав про Калума Мак-Іннеса: по-вовчому сіре волосся, сірі очі, контур кинджала. Він був більшим за мене, але це саме стосувалося усіх чоловіків. Мабуть, я був сильнішим та швидшим, але він теж був швидким і сильним.

«Він вбив мою доньку», — подумав я, а потім замислився, чи думка виникла сама, чи заповзла у мою голову з тіней. Уголос я промовив:

— Є ще якийсь вихід із печери?

— Ти маєш вийти так само, як зайшов — через поріг мого дому.

Я стояв і не рухався, але в думках почувався наче тварина, що втрапила до пастки: я шукав і кидався від ідеї до ідеї, але не знаходив жодної переваги, втіхи чи рішення.

Я мовив:

— У мене немає зброї. Він сказав мені, що сюди не можна заходити озброєним. Що так заведено.

— Це зараз так заведено, що сюди не можна заходити озброєним. Але так було не завжди. Іди за мною, — наказав скелет моєї доньки.

Я пішов слідом за нею, бо міг бачити її навіть тоді, коли було надто темно, щоб бачити щось іще.

З тіней долинув голос:

— Він у тебе під рукою.

Я присів і помацав. Держак нагадував кістку — можливо, оленячий ріг. Я обережно торкнувся клинка в темряві і виявив, що тримав у руках щось більше схоже на шило, аніж на кинджал. Клинок був вузький, із загостреним вістрям. Це все ж було краще, ніж нічого.

— У цього є своя ціна?

— В усього є якась ціна.

— Тоді я згоден її заплатити. І хочу просити тебе про ще одне. Ти казала, що можеш бачити світ крізь його очі.

Порожній череп не мав очей, але вона відповіла кивком.

— Тоді скажи мені, коли він ляже спати.

Скелет не відповів. Він влився у пітьму, і я відчув себе самотнім у печері.

Проходили години. Я пішов на звук крапання і знайшов гірське джерело, з якого напився. Затим замочив останні запаси вівсянки і з’їв їх, пережовуючи, доки вони не розм’якли в роті. Я спав і прокидався, а потім знову засинав. Мені снилася моя дружина Морег, яка чекала мене і літом, і зимою, як ми колись чекали нашу доньку — чекала цілу вічність.

Щось схоже на палець торкнулося моєї руки: не кістляве і не тверде. Він був м’яким і начебто людським, але надто холодним.

— Він спить.

Я вийшов з печери назустріч сизому світлу, що передує світанку. Він спав поперек печери, як кішка, так, що найменший дотик міг його розбудити. Тримаючи зброю перед собою — кістяний держак, увінчаний голчастим клинком з почорнілого срібла — я потягнувся і забрав те, що хотів, не розбудивши його.

Після цього я підійшов ближче — і його рука сіпнулася в бік моєї щиколотки, а очі розплющились.

— Де золото? — спитав Калум Мак-Іннес.

— Немає.

Холодний вітер повіяв гірським схилом. Я відскочив назад, коли він намагався мене схопити. Він не вставав з землі, а лише сперся на лікоть.

— Де мій кинджал? — запитав він.

— Я його забрав, — відказав я. — Поки ти спав.

Він подивився на мене сонним поглядом.

— І нащо тобі здалося таке робити? Якби я хотів тебе вбити, то зробив би це раніше. У мене була не одна можливість.

— Але ж я тоді не мав при собі золота, правда?

Він не відповів.

Я сказав:

— Якщо ти думаєш, що міг отримати золото моїми руками, і що це б якось врятувало твою нікчемну душу, то ти справжній дурень.

У нього сон як рукою зняло.

— По-твоєму, я дурень?

Він збирався битися. Коли людина збирається битися, її корисно розізлити.

— Не дурень. О ні. Мені стрічались дурні й ідіоти — вони щасливі в своїй дурості, навіть з соломою на голові. Ти надто розумний, щоб бути дурним. Ти шукаєш лише біду й біду приносиш з собою, і накликаєш її на все, чого торкаєшся.

На цих словах він піднявся, стискаючи камінь, як держак сокири, і посунув на мене. Я малий, і він не міг поцілити в мене так, як в чоловіка своїх габаритів. Він нахилився для удару. Це була помилка.