Я подув на руки, щоб позбутись поту перед підйомом.
— Я повернуся по тебе, — сказав я. — 3 мотузками. Я ж присягнувся.
— Коли? — запитав він, закривши очі.
— Через рік, — відказав я. — Я повернуся сюди через рік.
Я почав сходження. Крики чоловіка переслідували мене, змішуючись з криками великих хижих птахів, поки я ступав, повз, протискувався та волочився все вище гірським схилом; вони переслідували мене усю дорогу з Туманного острова, звідки я йшов з пустими руками — така була нагорода за весь мій біль і витрачений час. І я продовжу чути його крики десь в глибині свідомості, коли буду лягати спати й за мить до того, як прокидатимусь — аж до самої смерті.
Дощу не було, а вітер хоч завивав і сіпав, та не скидав. Я доліз — і доліз без пригод.
Коли я добрався до виступу, вхід у печеру здавався надто темним у полуденному сонці. Я відвернувся від нього, а також від гори і тіней, які вже збиралися у тріщинах, розколинах та глибинах мого черепа, і почав свою повільну подорож з Туманного острова. Сотня доріг і тисяча шляхів вели мене до дому у низовині, де чекає моя дружина.
Моя остання господиня
Моя остання господиня? Вона була зовсім несхожа на
тебе,
зовсім-зовсім не схожа. У кімнатах її було вогко.
Сніданки не лізли до рота: масляниста яєшня,
тверді сосиски, оранжева гуща з печених бобів.
Її погляд міг псувати боби. Вона була недоброю.
Ти ж ніби добрий. Сподіваюсь, ти живеш у світі добра.
Ну, ми ніби бачимо світ не таким, яким він є,
а таким, якими є ми самі. Праведник бачить праведність,
вбивця — інших убивць і жертв. Я бачу мертвих.
Моя господиня сказала — з доброї волі вона не піде на
пляж, бо ж там повно зброї: великих каменів, що
просяться до рук,
готових вдарити. В маленькій сумці вона тримала зовсім
трохи
грошей, сальних від її пальців, але ж вони візьмуть і їх,
вважала вона,
а сумку залишать під валуном.
І вода, казала вона: потопить кого завгодно,
холодна, солона, і сіро-коричнева. Важка, наче гріх,
готова забрати тебе: так зникали діти, тонули у морі,
коли їх було забагато, або вони дізнавались
щось зайве, щось, що могли розбовкати тим,
хто готовий слухати. Тієї ночі, казала вона,
коли горів Західний пірс, там були люди.
Мереживні фіранки, всі в пилюці, прикривали міський
бруд
на вікнах.
Ніякого виду на море. Коли вона побачила, як я відхилив
фіранку, щоб глянути, чи дощить, вона вдарила мене
по руках.
«Пане Мароні, — мовила вона. — Тут ми не дивимося
на море крізь вікна. Це погана прикмета».
І продовжила: «Люди приходять на пляж, щоб забути
про свої проблеми. Такі наші правила. Такі правила
англійців.
Ти вбиваєш коханку, бо вона завагітніла, і хвилюєшся
про те, що скаже
дружина, якщо дізнається. Або підсипаєш отруту
банкіру, з яким спиш, заради страховки.
Або виходиш за дюжину чоловіків у дюжині морських
містечок.
Маргіт. Торкі. Прости, Господи, чого ж вони не
ворушаться?»
Коли я запитав хто, хто не ворушиться, вона відповіла,
що то не моя справа і щоб духу мого не було в будинку
між полуднем і четвертою, бо ж мала прибути поденниця,
а я плутатимусь під ногами.
Я жив у тому пансіоні вже три місяці, шукаючи постійну
оселю.
Платив готівкою. Інші пожильці були безрадісними
курортниками,
їм було байдуже — Хоув це чи Пекло, яка різниця. Ми
разом
їли маслянисту яєшню. Я дивився, як вони гуляли
у погожі дні й тіснилися під укриттям, коли дощило.
Моя господиня слідкувала тільки, щоб вони не снували
будинком
до вечірнього чаю.
Колишній дантист з Едбагстона, приречений на
самотній і дощовий тиждень біля моря, кивав мені
за сніданком, або якщо ми стрічалися на пляжі.
Вбиральня була в кінці коридору. Мені не спалося.
Я бачив, як він пройшов повз у піжамі. І бачив, як він
постукав у її двері й вони прочинилися.
Він увійшов — от і все.
За сніданком моя господиня світилась і раділа.
Вона сказала —
дантист поїхав, бо хтось з його сім’ї помер.
І не збрехала.
Тієї ночі дощ барабанив у вікна. Тиждень пройшов
і настав час: я сказав своїй господині, що знайшов собі