оселю
і з’їжджаю. Виплатив оренду.
Тієї ночі вона налила мені склянку віскі, а тоді
ще одну і сказала,
Що я завжди був її улюбленцем, а вона була жінкою, що
слідує
своїм бажанням,
квіткою, яку пора зірвати, а потім всміхнулася, і віскі
змусило мене
кивнути,
і подумати, що вона не така вже й кисла на лиці і стан її
нічого. Тож
тієї ночі я постукав в її двері. Вона відчинила:
я пам’ятаю її білу шкіру. Її білосніжну нічну сорочку.
Я не можу забути.
«Містер Мароні», — прошепотіла вона. Я потягнувся до неї
і ця мить застигла
навіки. Протока була холодна й насичена сіллю, а мої
кишені
вона набила камінням,
щоб мене тягнуло на дно. Тож якщо колись мене знайдуть,
Я вже буду не я, бо плоть зжеруть краби, а море омиє
мої кістки.
Думаю, мені сподобається моя нова оселя, тут, на березі.
І ви всі
так радо мене привітали. Я почуваюсь тут
бажаним.
Скільки нас тут? Я всіх нас бачу, але не можу полічити.
Ми стоїмо на березі і дивимось на світло у
верхній кімнаті
її будинку. Ми бачимо, як відхиляються фіранки, бачимо
біле
обличчя,
яке світиться крізь брудні вікна. Вона виглядає
налякано, так наче одного
безрадісного дня ми можемо почати кидати в неї гальку, щоб дорікнути браком
гостинності,
роздерти її за погані сніданки і кислі відпустки,
і наші долі.
Ми не ворушимось.
Чому ми не ворушимось?
Історія пригод
У моїй сім'ї слово «пригода» використовують у значенні «невеличке лихо, яке нам вдалося пережити» або «що-небудь, відмінне від рутини». Винятком є моя мама, яка використовує його у значенні «те, що я робила вранці». Якщо вона загубилася на стоянці біля супермаркету і, шукаючи машину, розговорилася з кимось, чию сестру, виявляється, знала у 70-х, то це вважається справжнісінькою пригодою.
Та час іде і вона старіє. Мама більше не виходить з дому так часто, як раніше. Принаймні відтоді, як помер батько.
Під час мого останнього візиту ми перебирали його речі. Мама віддала мені чорний шкіряний футляр від об’єктива, набитий запонками для манжетів, які від часу покрилися нальотом, і запропонувала взяти будь-які батькові старі светри та кофти на згадку про нього. Я любив батька, але не міг уявити себе в якомусь із його светрів. Усе життя він був значно більшим за мене. Жодна з його речей мені б не підійшла.
І тут я запитав:
— А це що?
— А, — мовила мама. — Цю штуку твій батько привіз із Німеччини, коли служив в армії.
То була статуетка, вирізана з крапчастого червоного каменю, завбільшки з великий палець. Вона зображала якусь людину, героя чи, можливо, бога з виразом страждання на грубо вирізаному обличчі.
— Не дуже вона схожа на німецьку, — зазначив я.
— Та вона й не німецька, любий. Здається, вона з… Ну, зараз це Казахстан. Не знаю, як він називався в ті часи.
— Але що тато робив в Казахстані, коли служив?
То був, мабуть, десь 1950-й рік. Під час військової служби мій батько керував офіцерським клубом в Німеччині, і в його післявоєнних армійських історіях, розказаних по вечері, він максимум катався на вантажівці без дозволу або приймав поставку віскі підозрілого походження.
— Ой! — вона виглядала так, неначе бовкнула зайвого.
А тоді продовжила:
— Та нічого, любий. Він не любив про це говорити.
Я поклав статуетку біля запонок і невеличкої купки вигнутих чорно-білих знімків, які вирішив взяти додому, щоб відсканувати.
Ніч я провів у вільній спальні в кінці коридору, на вузькому запасному ліжку.
Наступного ранку я пішов до кімнати, в якій раніше був кабінет мого батька, щоб поглянути на неї востаннє. А після цього пройшов коридором до вітальні, де мама вже накрила стіл до сніданку.
— Що сталося з тією різьбленою фігуркою?
— Я її сховала.
Мама стисла губи.
— Чому?
— Ну, бо твій батько завжди казав, що йому взагалі не треба було її зберігати.
— Чому ні?
Вона налила чай із того ж порцелянового чайничка, з якого наливала чай усе своє життя.
— За нею гнались якісь люди. Зрештою, їхній корабель вибухнув. Десь у долині. Тому що до пропелерів потрапили оті літаючі створіння.
— Які літаючі створіння?
Вона спробувала пригадати.
— Птеродактилі, любий. Через «пе». Так мені пояснив твій батько. «Звичайно, — сказав він, — ті люди на повітряному кораблі цілком заслужили на таку долю за те, що зробили з ацтеками у 1942 році».