— Як пройшло? — запитала Тисяча дев’ятсот чотирнадцята.
Вона була вбрана у білу спідницю, що сягала підлоги, і довгі білі рукавички.
— Щороку вони дедалі небезпечніші, — сказав Дві тисячі дванадцятий. — Секунди і те, що криється за ними. Але мені сподобався новий хлопчина. Гадаю, з нього буде пуття.
Лютнева історія
Сіре лютневе небо, імлисті білі піски, чорне каміння й навіть море здавалось чорним — наче на монохромному фото, і лише дівчина у жовтому плащі давала світові хоч якийсь колір.
Двадцять років тому стара бабця ходила пляжем за будь-якої погоди. Вона схилялася, вдивлялась у пісок і час від часу згиналася, старанно, щоб підняти камінь й зазирнути під нього. Коли вона перестала приходити, її змінила жінка середнього віку, яку я прийняв за дочку. Вона ходила пляжем вже не з таким ентузіазмом, як її мати. Вже й жінка більше не з’являлась — тепер тут була дівчина.
Вона прямувала до мене. Крім мене в такий туман на пляжі нікого не було. Я виглядав не надто старшим од неї.
— Що ви шукаєте? — вигукнув я.
Вона скривилася.
— Чом це ви думаєте, що я тут щось шукаю?
— Ви приходите сюди щодня. До вас тут була жінка, а до неї інша, значно старша жінка з парасолею.
— То була моя бабця, — сказала дівчина у жовтому плащі.
— Що вона загубила?
— Кулон.
— Напевно, дуже цінний.
— Та ні. Вона ним просто дорожить.
— Гадаю, що не так все просто, раз ваша сім’я шукає його вже не перший рік.
— Ваша правда.
Вона завагалась. А тоді вимовила:
— Бабця сказала, що кулон поверне її назад додому. Вона розказувала, що прийшла сюди лише погуляти. Бо їй було цікаво. Але вона почала хвилюватися через кулон, тому сховала його під каменем, щоб потім повернутися і забрати. Та коли повернулася, збагнула, що вже не пам’ятає, де той камінь. З того часу спливло п’ятдесят років.
— А де був її дім?
— Вона нам так і не сказала.
Через оті слова я поставив питання, яке мене злякало.
— А вона ще жива? Ваша бабуся?
— Жива. Якщо так можна сказати. Вона більше не говорить з нами. Тільки те й робить, що дивиться на море. Мабуть, жахливо бути такою старою.
Я похитав головою. Ні, не жахливо. Тоді засунув руку до кишені пальта і простягнув їй його.
— Щось схоже на це? Я знайшов його на цьому пляжі рік тому. Під каменем.
Кулона не торкнулися ні пісок, ні солона вода.
Дівчина виглядала враженою. Вона обійняла мене, подякувала, взяла кулон і побігла туманним пляжем у напрямку маленького містечка.
Я дивився їй услід: золота пляма у чорно-білому світі, яка несе в руках кулон своєї бабці. То був двійник кулона, який висів в мене на шиї.
Я думав про її бабцю, мою молодшу сестру: чи повернеться вона колись додому? І якщо так, то чи простить вона мені цю витівку? Напевно, вона вирішить зостатись на землі, а замість себе відправить дівчину. Це було б весело.
Тільки коли моя внучата племінниця пішла, залишивши мене на самоті, я злетів догори, дозволивши кулону тягти мене додому — в блакитну широчінь, де ми блукаємо з самотніми небесними китами, де небо і моря зливаються в одне.
Березнева історія
…ми знаємо одне — її не стратили.
У великому будинку було надто душно, тому вони обидві вийшли на ґанок. Весняна гроза насувалася аж ген із заходу. Спалахнула блискавка й зненацька здійнялися холодні пориви вітру, остудивши їхній жар. Вони чинно сиділи на ґанковій гойдалці, мати й донька, та говорили про те, коли повернеться батько, який переправляв кораблем урожай тютюну у далеку Англію.
Тринадцятирічна Мері, дуже гарна і страшенно ляклива, мовила:
— Офіційно заявляю: я рада, що всіх піратів відправили на шибениці, і батько повернеться до нас у безпеці.
Материна усмішка все ще ніжно бриніла на устах, коли вона сказала:
— Я не бажаю говорити про піратів, Мері.
Коли вона була маленькою, її вдягали як хлопчика, щоб приховати батькову ганьбу. Вона не одягала жіночої сукні, доки не опинилася на кораблі зі своїм батьком та матір’ю, його служницею-коханкою, яку він називав дружиною в Новому Світі, і вони вирушили з Корка до Північної та Південної Кароліни.
Під час тієї подорожі вона вперше закохалася — обкутана в незвичний одяг, незграбна в незнайомих їй спідницях. Їй було одинадцять, і її серце полонив не якийсь там моряк, а сам корабель: Енн сиділа на носі корабля і спостерігала, як під ними проносився сірий Атлантичний океан, слухала, як кричать чайки, і відчувала, як із кожною миттю віддаляється Ірландія, залишаючи позаду всю стару брехню.