— Всі їх знають.
— А я ні, — заперечив я, стримуючи посмішку.
Він поглянув на мене так, мов намагався здогадатися, чи я з ним не жартую. А потім мовив:
— Думаю, тобі пора відвести мене в спальню, а потім ти розповіси мені історію перед сном. Але, мабуть, краще, щоб вона була нестрашною, бо інакше я не зможу спати, а там, у спальні, теж трохи темно.
Я сказав:
— Залишити твоїй сестрі записку, щоб вона знала, де ми?
— Можна. Та однаково ми почуємо, коли вони повернуться. Вхідні двері голосно гупають.
Ми вийшли з теплої і затишної кухні у коридор великого будинку, де було зимно, темно й тягло з вікон. Я клацнув вимикачем, але коридор так і залишився темним.
— Лампочка перегоріла, — пояснив хлопчик. — Таке постійно трапляється.
Наші очі почали звикати до мороку. Місяць був майже уповні, і синьо-біле світло, що просочувалось всередину крізь високі вікна, спадало сходами у коридор.
— Все буде добре, — запевнив я.
— Так, — спокійно докинув хлопчик. — Я дуже радий, що ти тут.
Він більше не здавався таким дорослим, як раніше. Його рука намацала мою, і він тримався спокійно й довірливо, так наче знав мене усе своє життя. Я відчув себе відповідальним і дорослим. Я ще поки не знав, чи те, що я відчував до його сестри — моєї дівчини — було коханням, але мені подобалося, що ця дитина сприймала мене, як члена сім’ї. Я почувався старшим братом, тому поводився впевнено, і навіть якщо мене й тривожив цей порожній будинок, я б нізащо у цьому не зізнався.
Східці скрипіли під потертим килимом.
— Клац-цоки, — мовив хлопчик, — то найкращі монстри.
— Вони з телевізора?
— Навряд. Не думаю, що хтось взагалі знає, звідки вони. Більшість з’являється з пітьми.
— Гарне місце для монстрів.
— Еге ж.
Ми рухалися верхнім коридором крізь морок, просуваючись від одного клаптика місячного сяйва до іншого. Це був справді великий будинок. Ліхтарик тут би не завадив.
— Вони з’являються з пітьми, — сказав хлопчик, тримаючись за мою руку. — Гадаю, вони з неї зроблені. І вони нападають, коли ти не звертаєш уваги. Саме тоді вони нападають і забирають тебе до своїх… не гнізд. Яке ще є слово, схоже на «гніздо»?
— Нора?
— Ні, не нора.
— Лігво?
Він помовчав. А потім сказав:
— Так, думаю, це воно. Лігво.
Він стиснув мою руку, але більше не говорив.
— Гаразд. Отже, вони забирають неуважних людей до себе в лігво. І що вони роблять потім, ці монстри? Висмоктують з людини всю кров, як вампіри?
Він пирхнув.
— Вампіри не висмоктують всю кров з людини. Вони п’ють тільки трішки. Так, щоб вистачало далі існувати і, знаєш, літати. Клац-цоки значно страшніші за вампірів.
— Я не боюсь вампірів, — сказав я йому.
— І я. Я теж їх не боюсь. Знаєш, що клац-цоки роблять? Вони тебе п'ють, — мовив хлопчик.
— Як «Колу»?
— «Кола» дуже шкідлива, — заявив хлопчик. — Якщо покласти зуб у «Колу», то до ранку від нього нічого не залишиться. Ось чому «Кола» така шкідлива і чому треба завжди чистити зуби, щовечора.
Я чув цю історію про «Колу» в дитинстві, і вже в дорослому віці дізнався, що це лише байка. Але я впевнений, що брехня, яка сприяє зубній гігієні — хороша брехня, тому промовчав.
— Клац-цоки тебе п’ють, — продовжив хлопчик. — Спочатку вони кусають, а потім тобі стає дурно всередині, і всі твої нутрощі, мізки і взагалі все, окрім кісток та шкіри, перетворюється на рідку гущу, яку клац-цоки потім висмоктують крізь отвори, в яких раніше були твої очі.
— Яка гидота, — сказав я йому. — Ти сам це вигадав?
Ми досягли останнього прольоту сходів у глибині великого будинку.
— Ні.
— Не можу повірити, що діти спроможні таке вигадати.
— Ти не спитав про торохтливий мішок.
— Добре. То що там з мішком?
— Ну, — його тихий голос, що долинав з пітьми поряд зі мною, звучав проникливо й спокійно, — коли від тебе залишилися самі кістки та шкіра, вони вішають тебе на гачок і твої рештки торохтять на вітрі.
— І як же виглядають ці клац-цоки?
Ще не закінчивши питання, я вже почав шкодувати, що його поставив, і не бажав чути відповідь. Я подумав: «Напевно, це величезні, схожі на павуків створіння, подібні до того, що сьогодні зранку я бачив у душі». Боюся павуків.
Мені відлягло від серця, коли хлопчик сказав:
— Вони виглядають як те, на що ти не подумаєш. Як те, на що ти не звертаєш уваги.