— Що це? — запитав Овдій Полкінхорн.
— П’ятий айфон, — відповів Рей Арнольд, показавши свій телефон. — А в Крауна он «Нексус Ікс». Він на «Андроїді». Дзвінки. Інтернет. Камера. Музика. Але вся фішка в програмках. Ви в курсі, що для одного тільки айфона існує більше тисячі програмок зі звуками пердіння? Хочете ввімкну фанатську програмку зі звуками пердіння з «Сімпсонів»?
— Ні, — відказав Овдій. — Однозначно не хочу. Не хочу. — Він відставив свою склянку, не допивши. Поправив краватку. Зашпилив пальто. — Це буде непросто, — мовив він, наче сам до себе. — Але для загального блага…
А тоді він спинився і усміхнувся.
— Радий був з усіма вами побалакати, — промовив він у повітря, виходячи з «Фонтана».
Ніяка година
I
Володарі Часу збудували в’язницю. Вони звели її в часі та місці, що однаково неймовірні для будь-якої сутності, яка не полишала межі сонячної системи, де народилась, або яка подорожувала у часі хіба в майбутнє. В’язниця призначалася лишень Родові. Вона була неприступною: її складав комплекс чітко визначених кімнат (бо Володарі Часу не були монстрами — вони могли бути милостивими, якщо це йшло їм на руку), розірваних у часі з рештою Всесвіту.
Нічого, крім цих кімнат, там не існувало: прірву між мікросекундами неможливо було подолати. По суті, ці кімнати перетворилися на самостійний всесвіт, що запозичував світло, тепло та гравітацію з навколишніх світів, проте робив це завжди за коротку мить до всього часу.
Рід блукав кімнатами, терплячий та невмирущий, і все чекав.
Він чекав на питання. І міг чекати так, аж поки не скінчиться час. (Та навіть тоді, коли Часу настане Кінець, Рід нічого не відчує, бо він ув’язнений у миттєвості, що передує часу.)
Володарі Часу утримували в’язницю за допомогою величезних двигунів, які вони побудували в центрі чорних дір, щоб забезпечити їхню недосяжність: ніхто, крім самих Володарів Часу, не міг до них підступитися.
Для надійності, двигунів було декілька. Все було передбачено.
Поки існували Володарі Часу, Рід не міг покинути в’язниці, а отже, решта Всесвіту була в безпеці. Так було тоді, і так мало бути завжди.
А якби щось пішло не так, Володарі Часу про це б дізналися. Навіть якби один із двигунів якимось дивовижним чином вийшов з ладу, сигнали тривоги на планеті Галіфрей пролунали б задовго до того, як Родова в’язниця повернулася в наш час і Всесвіт. Володарі Часу врахували все — все, крім імовірності, що одного дня не стане ані Володарів Часу, ані Галіфрея. У всьому Всесвіті не залишиться жодного Володаря Часу, за винятком одного.
Отож, коли в’язниця затряслася й розкололася, наче від землетрусу, Рід упав ниць, а як поглянув угору з-поміж стін в’язниці, то побачив світло галактик і сонць, не відділене і не відфільтроване, і зрозумів, що повернувся до Всесвіту, він знав, що рано чи пізно питання поставлять знову.
І оскільки Рід був обережним, він вирішив ознайомитися з Всесвітом, в який потрапив. Він не збирався мстити: це було йому не властиво. Він хотів того, що й завжди. Та й крім того…
У Всесвіті ще досі існував Володар Часу. З цим Рід мав щось робити.
II
У середу одинадцятирічна Поллі Браунінг зазирнула за двері батьківського кабінету.
— Тату, там на порозі чекає якийсь чоловік у масці кролика. Він каже, що хоче купити наш будинок.
— Не говори дурниць, Поллі.
Містер Браунінг сидів у кутку кімнати, яку він любив називати своїм кабінетом, і яку агент з нерухомості оптимістично назвав третьою спальнею, хоча там ледь вистачало місця на картотечну шафу і картковий столик, на якому примостився новенький комп’ютер «Амстрад». Містер Браунінг старанно вводив числа зі стосу чеків у комп’ютер і морщився. Кожні півгодини він зберігав виконану досі роботу, і декілька хвилин комп’ютер скреготів, записуючи інформацію на дискету.
— Це не дурниці. Він сказав, що заплатить за нього сімсот п’ятдесят тисяч фунтів.
— Оце вже справжнісінькі дурниці. Я продаю його за сто п’ятдесят тисяч.
«І нам ще пощастить, якщо його хтось купить за ці гроші в сьогоднішніх умовах», — подумав він, але вголос нічого не сказав.