Було літо 1984 року, і містер Браунінг вже втратив надію знайти покупця на їхній маленький будинок в кінці Клейвершем-роу.
Поллі замислено кивнула.
— Гадаю, треба, щоб ти пішов і з ним поговорив.
Містер Браунінг стенув плечима. Він однаково мав зберегти виконану роботу. Комп’ютер загудів, і містер Браунінг спустився сходами. Поллі, яка збиралася піти в спальню, щоб зайнятися щоденником, раптом вирішила сісти на сходах і подивитися, що буде далі.
У палісаднику стояв високий чоловік в кролячій масці. Він не скидався на кролика, однак маска затуляла все його обличчя, а пара довгих вух здіймалася над головою. В руках він тримав об’ємну шкіряну коричневу сумку, яка нагадала містерові Браунінгу сумки лікарів з його дитинства.
— Так, послухайте, — почав містер Браунінг, але чоловік у кролячій масці приклав палець у пальчатці до намальованих кролячих уст, і містер Браунінг змовк.
— Запитайте мене, який зараз час, — попросив тихий голос, що долинув з-за нерухомої морди кролячої маски.
Містер Браунінг сказав:
— Я так розумію, вас цікавить будинок.
Знак «Продається», що стояв біля воріт, вкривала кіптява, яку посмугував дощ.
— Можливо. Можете називати мене містер Кролик. Запитайте мене, який зараз час.
Містер Браунінг розумів, що слід викликати поліцію. Слід якось прогнати цього чоловіка. Хто взагалі при здоровому глузді носитиме кролячу маску?
— Чому на вас кроляча маска?
— Неправильне питання. Але я начепив кролячу маску, тому що представляю дуже відому і важливу людину, яка піклується про свою приватність. Запитайте мене, який зараз час.
Містер Браунінг зітхнув.
— Який зараз час, містере Кролику? — запитав він.
Чоловік у кролячій масці випростався. Його рухи виказували радість і втіху.
— Час вам стати найбагатшою людиною на Клейвершем-роу, — відповів він. — Я купую ваш будинок. За готівку і за вдесятеро більшу ціну, бо він для мене зараз саме те, що треба.
Він відкрив коричневу шкіряну сумку і дістав пачки грошей — кожна містила п’ятсот («Можете порахувати, ага, рахуйте») свіженьких п’ятдесятифутових банкнот — і два пакети з супермаркету, набиті валютою.
Містер Браунінг уважно оглянув гроші. Вони виглядали справжніми.
— Я… — завагався він.
Що йому треба було зробити?
— Мені знадобиться кілька днів. Щоб покласти гроші в банк. Пересвідчитись, що це не підробка. І, звичайно, нам треба буде скласти договір.
— Договір я вже склав, — сказав чоловік у кролячій масці. — Підпишіться тут. Якщо в банку скажуть, що з грошима щось не так, то у вас залишаться і гроші, і будинок. Я прийду в суботу, щоб в’їхати у свій новий дім. Ви встигнете все вивезти за цей час?
— Не знаю, — відказав містер Браунінг. А тоді додав: — Гадаю, що так. Тобто, безумовно так.
— Тоді чекайте на мене в суботу, — мовив чоловік у кролячій масці.
— У вас дуже незвичний підхід до купівлі житла, — зазначив містер Браунінг.
Він стояв на порозі, тримаючи в руках два пакети, в яких лежали 750 тисяч фунтів.
— Так, — погодився чоловік у кролячій масці. — Незвичний. Що ж, тоді до суботи.
І він пішов. Містер Браунінг відчув полегшення. Йому не йшла з голови думка, що якби чоловік зняв кролячу маску, то під нею б нічого не було.
Поллі пішла нагору, щоб розказати своєму щоденнику про все, що побачила й почула.
У четвер високий молодик, одягнений у твідовий піджак і краватку-метелик, постукав у двері. Вдома нікого не було, тож йому не відповіли. Він покружляв навколо будинку, а тоді пішов.
У суботу Містер Браунінг стояв у порожній кухні. Йому вдалося покласти гроші в банк, і він погасив усі свої борги.
Меблі, які вони хотіли залишити собі, повантажили у великий фургон і відправили дядькові містера Браунінга, який мав гігантський порожній гараж.
— А що як це все просто жарт? — запитала місіс Браунінг.
— Не знаю, що смішного в тому, щоб віддати комусь сімсот п’ятдесят тисяч фунтів, — відказав містер Браунінг. — У банку сказали, що гроші справжні. Не крадені. Просто якийсь багатий дивак хоче віддати за наш будинок купу грошей.
Вони забронювали два номери в місцевому готелі, хоча знайти їх виявилося складніше, ніж гадав містер Браунінг. А ще йому довелося переконувати місіс Браунінг, яка працювала медсестрою, що вони тепер могли дозволити собі номер у готелі.
— А що буде, коли він не прийде? — запитала Поллі. Вона сиділа на сходах і читала книжку.