V
ТАРДІС стояла у затишному зеленому куточку в центрі міста, надто малому для парку і надто нерівному для скверу, а Доктор лежав поряд на шезлонгу і мандрував спогадами.
Доктор мав чудову пам’ять. От тільки спогадів було надто багато. Він прожив одинадцять життів (чи навіть більше: було ще одне життя, ніде гріха діти, про яке він намагався ніколи не згадувати) і в кожному з них він запам’ятовував по-різному.
Найгіршим у його хтозна-якому віці (а він уже давно полишив спроби вести лік у будь-якій спосіб, що мав би значення для когось, окрім нього) було те, що інколи певні думки відвідували його далеко не тоді, коли потрібно.
Маски. Вони мали якесь значення. І Рід. Рід теж був не просто так. І Час.
Вся справа була в Часі. Так, точно…
Якась стара історія. Вона трапилася до його часу — у цьому він був певен. Він чув її ще хлопчиком. Він спробував пригадати історії, які чув у дитинстві на Галіфреї до того, як його відправили до Академії Володарів Часу, що змінила його життя назавжди.
Емі поверталася з вилазки у місто.
— Максімелос і три Огри! — крикнув він до неї.
— Що з ними?
— Один був надто лихий, один надто тупий, а один — в самий раз.
— І до чого вони тут?
Він замислено смикнув себе за волосся.
— Е, та ні до чого. Просто намагаюся згадати історію зі свого дитинства.
— Навіщо?
— Не знаю. Бо забув.
— Ти, — сказала Емі Понд, — дуже втомлюєш.
— Ага, — засміявся Доктор. — Твоя правда.
Він повісив табличку на дверях ТАРДІС. На ній значилось:
— Якщо воно не прийде до нас, то я прийду до нього. Ні, зажди. Навпаки. А ще я змінив інтер’єр, щоб люди не лякалися. Що ти знайшла?
— Дві речі, — відповіла вона. — По-перше, я бачила принца Чарльза біля газетного кіоску.
— Ти впевнена, що це був він?
Емі замислилась.
— Ну, виглядав він як принц Чарльз. Тільки був значно молодшим. А ще продавець запитувала, чи він вже вибрав ім’я для наступного королівського дитяти. Я запропонувала ім’я «Рорі».
— Принц Чарльз біля кіоску з пресою. Добре. Що ще?
— Немає жодного будинку на продаж. Я обійшла всі вулиці в містечку і не побачила жодного знаку «Продається». А на окраїні люди розбили табір і живуть у наметах. Багато людей виїздить звідси, щоб знайти собі помешкання, бо тут нема де жити. Усе це дивно.
— Згоден.
Він майже згадав. Емі відчинила двері ТАРДІС і зазирнула досередини.
— Докторе… вона всередині такого ж розміру, як зовні.
Він усміхнувся і провів їй масштабну екскурсію своїм новим кабінетом, яка обмежувалася тим, що він стояв у дверях і махав правицею на знак вітання. Більшість місця займав письмовий стіл, на якому вмостився старомодний телефон і друкарська машинка. Також там була гола стіна. Емі спробувала просунути крізь неї руки (з розплющеними очима це було зробити важче, ніж із заплющеними), а тоді заплющила очі і просунула ще й голову. Тепер вона побачила кімнату керування ТАРДІС, всю з міді й скла. Вона відступила крок назад у крихітний кабінет.
— Це голограма?
— Можна й так сказати.
У двері ТАРДІС нерішуче постукали.
Доктор відчинив.
— Перепрошую, я побачив табличку на дверях.
Чоловік виглядав стомленим. Його волосся вже почало рідіти. Він поглянув на крихітну кімнату, в якій майже все місце займав стіл, і залишився стояти зовні.
— Звичайно! Вітаю! Заходьте! — затараторив Доктор. — Для нас важливі будь-які проблеми!
— Цей… Мене звати Редж Браунінг. У мене сталася прикрість з моєю дочкою Поллі. Вона мала чекати на нас у номері готелю. Але вона зникла.
— Я Доктор. А це Емі. Ви зверталися в поліцію?
— А ви хто? Я думав, ніби ви поліція.
— Чому ви так подумали? — запитала Емі.
— Бо це телефонна будка поліції. Я й не знав, що їх збирались повернути.
— Для деяких із нас, — відказав високий молодик в краватці-метелику, — вони ніколи не зникали. А що сталося, коли ви звернулися в поліцію?
— Вони сказали, що в разі чого нас повідомлять. Втім, якщо чесно, вони здавалися трохи зайнятими. Черговий відділення розповів, що в поліцейської дільниці раптово завершився термін оренди, і вони шукали, куди притулитися. Він жалівся, що всі вони в шоці від проблем з орендою.
— Де Поллі зазвичай буває? — запитала Емі. — Може, вона пішла до друзів?
— Я вже з ними зв’язувався. Ніхто її не бачив. Ми зараз живемо в готелі Роуз, на Венсбері-стріт.