Герцог взяв ключ і зіграв арпеджіо, що відкривало стайні. Ворота відчинилися, і чорний, як чорнило, чорний, як сажа, чорний, як смола бойовий кінь вибіг з грацією кішки. Він звів голову і поглянув на світ гордими очима.
— Куди ми прямуємо? — запитав бойовий кінь. — І з ким ми будемо боротись?
— Ми прямуємо до Потойбіччя, — відказав Герцог. — А от з ким ми будемо боротись… це ще побачимо.
— Я можу відвезти тебе куди завгодно, — мовив бойовий кінь. — І я буду вбивати тих, хто спробує завдати тобі шкоди.
Герцог забрався на спину бойового коня, чий холодний метал прогнувся між його стегнами, мов живий, і помчав уперед.
Один стрибок, і він вже летів крізь піну й течію Підпростору: удвох вони неслися крізь божевілля між світами. Герцог сміявся, бо тут ніхто не міг його почути: вони летіли крізь Підпростір — крізь вічність, що звалася Підчас (який не порівняти з секундами людського життя).
— Це схоже на якусь пастку, — сказав бойовий кінь, коли простір під галактиками зринув у повітря й щез.
— Так, — погодився Герцог. — Я впевнений, що це вона і є.
— Я чув про цю Королеву, — відказав кінь, — або про щось подібне. Вона живе між життям та смертю і посилає воїнів і героїв, а також поетів і мрійників на вірну загибель.
— Схоже на правду, — сказав Герцог.
— І коли ми повернемося в реальний світ, я б очікував на засідку, — додав бойовий кінь.
— Таке цілком можливо, — відповів Герцог.
У цей момент вони досягли свого пункту призначення і виринули з Підпростору у звичну реальність.
Як і попереджав вісник, палацові вартові стояли на чатах — справді вродливі й люті.
— Що ви робите? — крикнули вартові, коли Герцог верхи на коні пішов на штурм. — Вам відомо, що чужинцям сюди не можна? Залишайтеся з нами. Дозвольте нам вас покохати. Наша любов поглине вас.
— Я прийшов врятувати вашу Королеву, — мовив Герцог.
— Врятувати Королеву? — зареготали вартові. — Та вона й оком не змигне, як твоя голова опиниться на тарелі. З року в рік сюди приходять люди, охочі її врятувати. Їхні голови лежать на золотих тарелях у палаці. Твоя голова всього лиш буде найсвіжішою.
Там були чоловіки, схожі на грішних янголів і жінки, схожі на повсталих демонів. Там були створіння, які могли б полонити Герцога своєю красою, якби були людьми. Вони міцно притиснулися до нього — шкірою до обладунків, плоттю до лат — і відчули його холод, а він відчув їхнє тепло.
— Залишайтеся з нами. Дозвольте нам вас покохати, — прошепотіли вони і потягнулися, повиставлявши гострі пазурі та зуби.
— Не думаю, що ваша любов мені сподобається, — відказав Герцог.
Одна з жінок, з білявим волоссям і дивовижними світло-блакитними очима, нагадала йому когось давно забутого — коханку, яка полишила його життя багато років тому. Він віднайшов її ім’я у пам’яті і хотів було гукнути, щоб побачити, чи вона обернеться, чи впізнає Герцога, аж тут бойовий кінь різнув гострими кігтями і блакитні очі заплющилися назавжди.
Кінь був прудкий, наче пантера, і вартові один за одним попадали на землю й скарлючені завмерли.
Герцог спинився перед палацом Королеви. Він зісковзнув зі свого бойового коня на свіжу землю.
— Звідси я піду сам, — сказав він. — Чекай — одного дня я повернусь.
— Не думаю, що ти колись повернешся, — відповів бойовий кінь. — Як треба, я чекатиму до скону віків. Та я однак хвилююся за тебе.
Герцог приклав губи до чорної сталі конячої голови і попрощався. Він вирушив на поміч Королеві. Дорогою Герцог пригадав невмируще чудовисько, що правило світами, і всміхнувся, бо тепер він був іншою людиною. Вперше з часів юності йому було що втрачати, і усвідомлення цього зробило його знову молодим. У порожньому палаці серце Герцога закалатало і він зайшовся сміхом.
Королева чекала на нього в місці, де в’януть квіти. Вона була саме такою, як він уявляв. Проста біла спідниця, високі темні-темні вилиці і довге волосся — чорнюще, мов воронове крило.
— Я прийшов тебе врятувати, — сказав Герцог.
— Ти прийшов врятувати себе самого, — виправила його Королева. Її голос звучав майже як шепіт, як вітерець, що колише мертві квіти.
Герцог схилив голову перед Королевою, хоч був з нею одного зросту.
— Я маю три питання, — прошепотіла вона. — Відповіси правильно, і матимеш усе, що забажаєш. А ні, то твоя голова вічно лежатиме на золотому тарелі.
Її шкіра була коричнева, неначе зів’ялі пелюстки троянд, а очі — темно-золотаві, мов бурштин.