Слова словами, та насправді статуя, яку я імітую, зовсім не звідси. Вона стоїть перед церквою у південній Італії і зображає чи то сестру Івана Хрестителя, чи то місцевого можновладця, який подарував її церкві, переживши чуму, чи то ангела смерті.
Я уявляв вас, моя люба, абсолютно непорочною, такою, як я, проте одного разу довідався, що ваші червоні мереживні трусики потрапили на дно кошика для білизни, і після ретельного огляду я впевнився, що напередодні ви втратили цноту. Тільки вам відомо з ким, адже ви не згадували про цю пригоду в листах, відправлених додому, і не робили жодних натяків у своєму онлайн-журналі.
Якось маленька дівчинка поглянула на мене, а тоді повернулася до мами і спитала:
— Чому вона така нещасна? (Звичайно, це переклад на англійську. Дівчинка мала на увазі статую, тому вжила жіночий рід.)
— Чому ти думаєш, що вона нещасна?
— А чому б іще люди вдавали з себе статуї?
Її мати усміхнулась.
— Мабуть, вона нещасна в коханні, — відповіла мати.
Я не був нещасним у коханні. Я просто чекав, доки все буде так, як годиться, а це різні речі.
У мене є час. Він є завжди. Це дар, який я отримав, зображаючи статую — власне, тільки один з дарів.
Часом ви дивились на мене й всміхались, коли проходили повз, а часом приділяли не більше уваги, ніж будь-яким іншим предметам. Насправді я вражений, як мало уваги ви або будь-хто інший приділяє чомусь нерухомому. Ви прокинулись вночі, підвелись, пішли в маленьку вбиральню, помочились, а тоді повернулись назад до ліжка і знову спокійно заснули. Ви б не помітила щось цілком нерухоме, правда? Щось таке, що сховалось в пітьмі.
Якби я міг, то зробив би папір для цього листа зі свого тіла. Я думав про те, щоб змішати чорнило зі своєю кров’ю або слиною, та передумав. Є така штука, як перебільшення, а все ж велике кохання вимагає благородних жестів, згодні? Я не звик до благородних жестів. Я краще знаюся на дрібних жестах. Одного разу я налякав малого аж до крику самою лише усмішкою, бо він був певен, що я мармуровий. Саме маленькі жести закарбовуються в пам’яті.
Я кохаю вас, я хочу вас, я не можу без вас. Я ваш, а ви моя. Ну ось. Я освідчився вам у коханні.
Сподіваюся, що скоро ви про це дізнаєтесь. І тоді ми будемо разом навіки. За мить ви розвернетеся і відкладете листа. Я поряд, навіть зараз, у цій старій квартирі з персидськими килимами на стінах.
Ви надто часто проходили повз.
Досить.
Я тут, з вами. Я тут прямо зараз.
Коли ви відкладете листа, коли ви обернетеся і обведете поглядом цю стару кімнату, а у ваших очах читатиметься радісне полегшення чи жах…
Я ворухнуся лише трішки. І ось тоді, нарешті, ви мене помітите.
Дотримання формальностей
Знаєте, мене не запросили на хрестини. Ви порадили б
не перейматись.
Але саме на маленьких формальностях тримається світ.
Моїм дванадцяти сестрам принесли запрошення в руки
Лакеї. Я подумала: «Мабуть, мій лакей загубився».
До мене рідко доходять запрошення. Люди більше не
лишають
візитівок.
А як навіть хотіли залишити, я казала, що мене немає
вдома.
Бо ж ці нові покоління геть не знають про гарні
манери.
Вони їдять, не стуляючи писків. Та перебивають.
Манери — це все. І формальності. Коли ми втрачаємо
їх —
Ми втрачаємо все. Без них ми все одно, що
мертві.
Безладні істоти. Молодь мусить опановувати ремесло,
каменярство або прядіння,
Має знати своє місце і не покидати його. Бути на очах
і мовчати. Одразу, щойно на неї цикнуть.
Моя наймолодша сестра завжди спізнюється і перебиває.
Я ж —
сама пунктуальність.
Я попереджала: запізнюєшся — не чекай добра.
Попереджала,
ми тоді ще спілкувались, а вона тоді слухала.
Попереджала, а вона лиш сміялась у відповідь.
Може, я й не мала приходити, раз не отримала
запрошення.
Але людей слід провчати. Бо інакше ніколи нічому
Їх не навчити.
Люди — це мрії, незручності і витріщання. Вони
колють пальці,
Кровлять, хроплять та говорять дурниці. Чемність тиха,
як
могила.
Спокійна, мов троянди без шипів. Або білі лілії.
Людей
слід провчати.
Ну звісно, сестра запізнилась. Пунктуальність —
ввічливість королів.
А ще — запрошення всіх потенційних хресних на