— Припини, — сказав їй Гумбольдт. Він перевів погляд зі свого клієнта на перспективного екс-чоловіка свого ж таки клієнта (гаразд, очевидячки цього не оминути; навіть незначна нереальність, що випливає з не-палення, наразі не могла приховати від мене цю правду, що випирала з усіх шпар).
— Ще одне слово від будь-кого із вас, і я без вагань проголошу цей обід завершеним. — Він обдарував нас легенькою посмішкою, однією із, очевидно, заготовлених заздалегідь, що мені видалося це розбещено чарівним.
— А ми навіть ще не дізналися, яка ж тут фірмова страва.
Це перше нагадування про їжу із тих пір, як я приєднався до них, прозвучало безпосередньо перед тим, як стало творитися зле і я пам’ятаю, що від одного із сусідніх столиків долинав запах лосося. За ці два тижні, відколи я кинув палити, мій нюх став неймовірно гострим, але я не вважаю це таким великим благословенням, особливо коли справа стосується лосося. Колись я полюбляв його, але тепер не можу переносити його запах, уже не говорячи про смак. Як на мене, це пахне болем і страхом, кров’ю і смертю.
— Він перший це почав, — насупившись, сказала Діана.
Це почала ти, саме ти дала дьору, думав я, але безпосередньо вголос не сказав нічого. Ясно, що Гумбольдт не жартував; якби ми почали те шкільне лайнопихання: «ні, не я», «то ти почала», — він узяв би Діану за руку і вивів би її із ресторації. Навіть перспектива ще однієї скляночки коктейлю не втримала б його тут.
— Гаразд, — примирливо сказав я… і вимушений був здорово себе приструнити, щоб досягти того помірного тону, повірте мені. — Я почав це. Що далі? — Звісно ж, я знав: папери, папери, папери. І, ймовірно, єдине задоволення, яке я збирався отримати із цього нікчемного становища, сказані їм, що, за порадою мого правника, я не маю наміру підписувати будь-якого або навіть кинути оком на будь-який документ. Я знову подивився на Діану, але вона втупилася у порожню тарілку і її лице прикривало волосся. Мені так хотілося схопити її за плечі і втрясти всередину її нової блакитної сукні, мов пампушку до макітри. Ти думаєш, що варишся у цьому одна? Хотілося заволати до неї. Ти думаєш, що варишся у цьому одна? Постривай же, у мальборовика є новина для тебе, любенька. Ти уперта, самовдоволена маленька суч…
— Містере Девіс? — запитав чемно Гумбольдт.
Я озирнувся у його бік.
— Ви — тут, — сказав він. — А то я думав, що ми втратили вас знову.
— Аніскілечки, — сказав я.
— Прекрасно.
У руках він тримав декілька стосиків паперу. Вони скріплювалися разом скріпками різноманітних кольорів — червоними, синіми, жовтими, фіолетовими. Вони добре пасували до малюнків імпресіоністів на стінах кав’ярні «Готем». Мені спало на думку, що я прибув на цю зустріч жалюгідно непідготовленим, і не тільки тому, що мій правник о дванадцятій тридцять три вирушив потягом до Вавилона. У Діани була нова сукня; у портфелі Гумбольдта був цілий ваговоз паперів, плюс документи скріплювалися докупи скріпками з кодовими кольорами; усе, що було у мене, — нова парасолька за сонячної днини. Я глипнув униз, туди, де вона лежала біля мого стільця (мені навіть на думку не спало перевірити її), і побачив, що з ручки все ще звисає цінник. Ні з того ні з сього я відчув себе, мов шинкарка на балі.
У залі витали чудові запахи, як і у більшості ресторацій від часу, коли заборонили палити всередині, — пахло квітами і вином, свіжою кавою, шоколадом і печивом — але що найбільш виразно ятрило мої ніздрі, так то — лосось. Як зараз пам’ятаю, що пахло дуже смачно, і я подумав, чи не замовити пару шматочків. Я також подумав, що коли зможу їсти на зустрічі, подібній цій, то, мабуть, зможу їсти де завгодно.
— У мене тут є декілька бланків, що дозволять як вам, так і пані Девіс залишатися матеріально мобільними і при цьому впевненими, що жодне із вас не буде мати несправедливого доступу до фондів, які ви обоє такими непосильними зусиллями змогли заощадити, — сказав Гумбольдт. — У мене на руках також попередні виклики до суду, на яких мають стояти ваші підписи, і бланки, що дозволять нам поміщати ваші облігації й дивіденди на умовно-депозитний рахунок, доки ваша теперішня ситуація буде улагоджена судом.
Я відкрив рота, щоб сказати йому, що не маю наміру будь-що підписувати, і навіть якщо це означатиме, що зустріч буде закінчена, — то й нехай буде так, але я ледь спромігся на єдине слово. Перш ніж я продовжив, мене обірвав метрдотель. Він одночасно кричав і говорив, і я спробував зазначити, що вервечка звуків і-і-і-і, нанизаних разом, не може в дійсності передати якість того звуку. Скидалося, начебто у нього був повний живіт пари, а в його горлі застряв свисток чайника.
— Той собака… — Іііііііііі… Скільки разів я казав тобі про того собаку… — Ііііііііііі!… За весь той час я очей не склепив… — Ііііііііііііі!… Та пуцька говорить, щоб я чиконув твою пику… — Ііііііішш!… Як ти мене задрочив!… — Іііііііііііііі!… І тепер ти привів сюди того пса… — Іііііііііііііі!
У залі відразу запала тиша; звичайно ж, відвідувачі у подиві припиняли їсти або обривали свої бесіди і зводили очі на тонку, бліду, одягнену в чорне постать, яка мов на довгих лелечих ногах скакала через усю залу, витягнувши голову. Від нормального положення краватка-метелик метрдотеля перевернулася на повних дев’яносто градусів так, що тепер нагадувала стрілки годинника, що вказують шосту годину. У міру того як він, злегка перегнувшись у попереку, просувався, а його руки були затиснуті за спиною, він нагадав мені малюнок у хрестоматії з англійської літератури для шостого класу, що зображував шкільного вчителя-невдаху Ічабода Цибаня, героя твору Вашингтона Ірвінга.
Його погляд був спрямований не на кого-небудь, а на мене, і наближався він до мене. Я вирячився на нього, почуваючи себе майже загіпнотизованим — це було наче в тому сні, де ти виявляєш, що не підготувався до іспиту, який маєш здавати, або ти прийшов до Білого дому на звану вечерю у твою честь голісіньким — і я, можливо, так би й закляк, коли б не поворухнувся Гумбольдт.
Я почув, як його стілець відсунувся назад, і звів погляд на нього. Той зневажливо підводився, тримаючи в одній руці серветку. Виглядав він здивованим, але заодно і розлютованим. Я раптово зрозумів дві речі: те, що він фактично був п’яний, добряче напідпитку, і те, що він сприйняв це як ославлення і його гостинности, і його компетентности. Зрештою, він вибрав ресторацію, і ось, маєш, — у церемоніймейстера клепка випала.
— Іііііііііііііі!… Я тобі покажу! Це буде тобі останнім уроком…
— О боже, він напудив у штани, — пробурмотіла жінка за сусіднім столом. Вона мовила це тихим голосом, але цілком розбірливим у тиші, оскільки метрдотель якраз утягував у легені свіжу порцію повітря, яке мав викричати, і я побачив, що вона мала рацію. Матня штанів сухорлявого чоловіка геть промокла.
— Гей ти, ідіоте, — сказав Гумбольдт, повертаючись до нього, і ліва рука метрдотеля вихопилася із-за спини. Стискала вона найбільший різницький ніж, якого я будь-коли бачив. Ніж був, мабуть, зо два фути завдовжки, гострий кінчик леза якого був злегка загнутий, подібно абордажній шаблі зі старої піратської кінострічки.
— Стережись! — гукнув я Гумбольдту, і худорлявий чоловік, за одним із столів під стіною, в окулярах без оправи заверещав так, що на обрус перед ним із його повного рота водограєм коричневих фрагментів сипонула не-пережована їжа.
Здавалося, Гумбольдт не чув ні мого крику, ні лементу того іншого чоловіка. Він погрозливо супився на метрдотеля.