Змазаною плямою майнула тінь: вовк? собака? — збила іншу тінь, що ввірвалась у вікно. Обидві котяться по підлозі. Спалахи, морок, відблиски. Рознесене в друзки крісло. Крупно: перекинутий шандал. Арбалетний болт глибоко врізався в стіну. Безвільна рука на білому килимі; лише рука — незрозуміло, відрубана, чи тіло просто не потрапило в «зіницю» обсервера. На порозі впав лицар-захисник; топчучи його, неясні постаті вдираються до зали. Облич не розібрати. Обер-квізитор мимоволі зітхнув від розчарування. Метушня в кутку. Це жінка зі строгим обличчям. Мабуть, Лайза Вертенна, вільна метальниця з ліцензією. Її руки з нелюдською швидкістю снують вперед-назад: два човники в новомодному ткацькому верстаті. Щось летить, влучає, схиблює… Збоку від Лайзи опиняється незграбний силует.
Короткий змах.
Немов підкоряючись наказові, жінка падає на коліна.
Полум’я вихоплює з темряви обличчя. Це Герман. Люті зблиски сталі. Двоє виконують танок смерті, стрімко наближаючись до кулі-обсервера; їхні тіла застилають весь огляд. Миготіння тіней. Покривало, зіткане з імли, падає, тече по поверхні кулі, заступає картину.
Кінець.
Ні! Баронові здалося, що він сам відчув удар. Всередині сріблястого павутиння жалібно застогнали. Завихрила чорно-біла круговерть. Напевне, куля випала за вікно — або її викинули, прагнучи розбити. Якщо викинули, то зробив це не чужий маг. Маг прихопив би корисну й небезпечну річ із собою.
Нарешті круговерть зупиняється.
Темні патьоки (кров? кров Германа?!) залили мало не всю кулю. Лише праворуч угорі залишився фрагмент зображення. Колесо воза. Купка людей швидко вантажить тіла…
Убиті? Поранені? Полонені?!
Поруч болісно охнула Генрієтта Кукіль. Конрад обернувся до вігіли й першої миті розгубився, що траплялося з ним нечасто. Обличчя Генрієтти — воскове, з блакитними струмочками вен на скронях — застигло посмертною маскою. Очі закотилися, руки безвільно впали на підлокіття крісла.
— Вам зле?! Пані! Агов, хто-небудь, швидше…
— Не треба…
Жінка глибоко зітхнула, приходячи до тями. Вії затріпотіли, погляд став осмисленим.
— Дякую за турботу, бароне. Кликати нікого не треба. Мені вже краще. Просто не розрахувала сил.
Конрад кинув оком у бік конструкції на столі. Туманна сфера зникла, обсервер згас, а свічки тремтіли від страху на краєчку стільниці.
Тоненько дзенькали склянки на полицях.
— Вам дійсно краще? Може, покликати лікаря або когось із ваших колег?
— Не турбуйтеся. Я ризикнула зчитати залишкові еманації, аури. Обсервер частково вплітає їх у структуру зображення.
— І що ви з’ясували?
— Там були мертві. На возі. Тільки мертві. Самі мерці… — голос вігіли здригнувся. — Зловмисники вантажили трупи.
— Помилка виключена?
— Виключена.
— Я відіслав лікторів для опитування варти на всіх виїздах з Реттії. Ми напевне спізнилися, але хтось міг помітити підозрілі вози…
— Я почала аналіз слідової мани по векторах убування. Сподіваюся скласти «Розу кроків»…
— У мене є слід.
— На чому?
— На розчавленій свічці.
— Не годиться. Його не можна висушити в печі — віск розплавиться.
— Серед нападників був маг. Принаймні один. Думаю, він залишався поза готелем…
— Є шанс встановити його особу по чаровому відбитку мана-фактури. Звернуся у Великий Гаруспіціум — у мене там друзі серед віщунів…
— Вимагатиму сищиків із собаками… Якщо в місті є хоча б один песиголовець — залучу до розшуку…
— Песиголовці ніколи не йдуть на співробітництво в таких справах.
— У мене свої методи. Підуть, як миленькі. Бігцем побіжать.
— Підключу експерта з некро-еманацій. Після вбивства вони тримаються до двох діб, час ще є…
— Повторно огляну місце події, речі квесторів…
— Ви не можете тримати оточення навколо готелю більше доби. І закрити «обитель героїв» теж не в змозі — хазяїн здійме ґвалт, дійде до суду… Гільдія Готельєрів доволі впливова.
— Дарма. Я знайду спосіб.
Слова наждаком дерли горло. Втрата племінника з припущення перетворилася на реальну подію. Рідко бачилися, часто — яка різниця? Неодружений, бездітний, Конрад давно махнув рукою на сімейний затишок, тому в Германові бачив наступного барона фон Шмуца і радів цьому, наче залишав титул власному синові.