— Ласкаво просимо, ваша світлосте! Залишитеся вельми, вельми задоволені!
— Не сумніваюся…
— Який номер бажаєте?
— Найкращий, звісно.
— До ваших послуг. Смію тільки зауважити, що на білій половині із завтрашнього дня ремонт…
— Мене влаштує чорна половина. Я не марновірний. Сподіваюся, ваші чорні е-е… клієнти не дотримуються крайнього аскетизму?
— Ні в якому разі! Суто між нами, номери Вечірньої Зорі істотно комфортабельніші… Будьте певні! Ось, прошу, запишіться в книзі…
Барон вмочив гусяче перо в чорнильницю.
— Апартаменти, де жили зниклі безвісти квестори, також зареєструйте на мене. Я сплачу повну вартість.
— Д-д-даруйте, як же це?.. Т-та що ж… — хазяїн раптом став заїкатися на кшталт камердинера.
— Аби чого не сталося. Ви добре зрозуміли, пане Трепчик? І всі — підкреслюю, всі ключі від цих кімнат повинні бути в мене.
— Зрозумів, ваша світлосте! Надам негайно!
— Дозвольте засвідчити вам свою повагу, ваша світлосте, — втрутився Терц. — Надзвичайно розумне рішення. І бездоганне з погляду відповідності букві закону. Як особа приватна, ви, звичайно… але, з іншого боку, як високопосадовець Всевидющого Приказу, маєте повне право… В інтересах слідства і збереження майна…
Балаканину стряпчого Конрад пропустив повз вуха, поволі починаючи звикати. Здивувало інше: хвилин зо дві крючок примудрився помовчати.
— Лише про одне насмілюся просити вашу світлість…
— Слухаю, — барон ледь підвів ліву брову.
— Коли інші пожильці з’являться, ви їм не розповідайте зайвого, добре? — Трепчик благально зазирнув у обличчя баронові знизу вгору, чим надовго здобув прихильність Конрада. — Віднадите народ, а я й так зазнав збитків понад усяку міру…
— Невже ви думаєте, пане, що я з першим ліпшим обговорюватиму питання, що стосуються моїх прямих службових обов’язків? Питання, що можуть порушити таємницю слідства?
Від тону обер-квізитора Трепчика мороз пробрав поза шкірою. Хазяїн навіть не встиг збагнути, що відповідь, власне, цілковито збігається з його сподіваннями. На щастя, саме в цей момент біля входу почувся шум. Двері розчахнулися, і в хол стрімголов влетів благовидний дідок, мало не впавши. Останньої миті він дивом устиг схопитися за край конторки, і лише завдяки цьому втримався на ногах. Капелюх і старомодна перука з «левиними» локонами впали на підлогу, і дідок миттю наступив на них черевиками, доволі-таки брудними.
Найбільше візитер нагадував професора з університету в провінції. Рум’яний і кругленький, як наливне яблучко; клинок сивої борідки, обличчя гладеньке, майже без зморшок. Завужений кафтан-жюстокор прикрашений на плечах пучками стрічок і підперезаний широким шарфом з торочками. Верхні стьобані штани, панталони з бантиками у два ряди. Старомодний франт у літах, приїхав до столиці витратити на задоволення певну суму — без зайвого шику, але й не дуже обмежуючи себе у засобах.
— Е-е… прошу пробачення, добродії. Моя клята незграбність… У вас зависокі поріжки, добродії. Скажіть, чи це готель «Притулок… м-м… героїв»? Здається, героїв, якщо я нічого не плутаю. Розумієте, я забув глянути на вивіску…
Ясна річ. По приїзді почув про екстравагантний готель і вирішив ближче ознайомитися з визначною пам’яткою. Повернеться, вихвалятиметься перед сусідами.
— Ви цілковито праві, добродію! — розкланявся Трепчик, випромінюючи привітність.
— Дякую, голубчику! Ви хазяїн?
— Авжеж!
— Чи можу я найняти у вас номер?
— Звісно! Правда, на білій половині в нас ремонт… Поспішаю запевнити, пане: апартаменти чорної половини відрізняються самим лише кольором! Зручності всюди чудові… Ось, пан барон може підтвердити, він тут огляд проводив… тобто, оглядини…
Дідок відмахнувся, збивши чорнильницю з конторки.
— З моїм зором мені абсолютно байдуже: чорні, білі… О, моя перука!.. Мій капелюх… у вас надто їдке чорнило, голубчику!.. Ну нічого, пізніше вичищу…
Повернувши письмовий прилад назад на конторку, дорогою забризкавши край баронського плаща — «О… заради Вічного Мандрівця пробачте! У вас задовгий плащ, мій великодушний пане…», — гість заходився записуватися в книзі. Поруч метушився хазяїн, готовий пробачити випадковому клієнтові, першій ластівці Трепчикової весни, сотню перекинутих чорнильниць.
Конрад перейнявся до дідка легкою заздрістю: йому самому готельєр радів не так щиро. За квізиторською звичкою він зазирнув незграбному гостеві через плече: «Ага, ніякий не професор… Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен… Термін проживання — на розсуд…»