— Доброго здоров’я попарившись, панове!
— Конні! Який я радий тебе бачити! — господар будинку всіх зустрічав цією улюбленою фразою. Навіть державних злочинців, приведених на допит у кайданах. — Хочеш вина? Мені привезли дивовижний аморетійський трокенберг…
— О ні, Віль, — обер-квізитор відразу прийняв запропонований тон. Уміння тонкими фібрами душі відчути настрій вищої за званням особи та підхопити його — запорука кар’єри. Цинічно? Так, але не занадто. Особливо, якщо в приватних бесідах ти й прокуратор Цимбал давно облишили казенне титулування. — Ти ж знаєш, я зранку не п’ю. Хіба що соснівцевий морс…
— А серце не заженеш?
— На моє серце ще не виріс настільки колючий соснівець. Які наші літа?
Вільгельм Цимбал розреготався у відповідь. Він був однолітком барона, але виглядав набагато старшим. Рано роздобрішав та облисів, обличчям мав зморшкувате, як печене яблуко. Відростив із залишків волосся на потилиці ріденький хвостик і незмінно збирав його в чорну торбинку з шовку, тому нагадував спритну мавпочку. Таких безневинних звірят носять на плечі мандрівні шаржери, пропонуючи бажаючим спільний портрет: «Щоб відтінити цією потворою природну красу замовника!»
І в усій Реттії заледве знайдеться десяток драконів небезпечніших за мавпочку, що очолила Всевидющий Приказ.
— Агов, хто там! Морсу моєму другові!
Келих з морсом виник на столику перед бароном. Матеріалізувався у запітнілому бокалі з блакитнуватим відливом. Зверху плавала зморщена ягідка. Якщо вірити аптекарям, ягоди соснівцю рятували від задишки — і тому жартома рекомендувалися співробітникам Всевидющого Приказу. Барон давно прийняв цей жарт і полюбив морс зі своєрідним смаком. Тим більше, що морс поліпшував апетит.
— Дякую, пане Кольраун.
Бойовий маг трону Просперо Кольраун, що ніжився в басейні з лікувальними грязями, — це він відгукнувся рухом брови на заклик «агов, хто там!» — ще раз ворухнув бровою. Мовляв, немає за що. Свої люди: я вам келих морсу, ви мені кого-небудь заарештуєте. Цей атлет, як і всі послідовники Нихонової школи, більшу частину життя проводив у байдикуванні, уникаючи зайвих рухів. Зате поодинокі спалахи його активності, як правило, супроводилися катаклізмами, стихійними лихами та скороченням чисельності населення.
Присівши за столик і сьорбнувши морсу, барон подумав, що збори в термах нагадують йому інші збори в подібній обстановці. Пригадується, це спричинило знамениту дуель, куди масштабнішу, аніж дурний двобій з корнетиком. Сім років тому Конрад фон Шмуц і прокуратор Цимбал ніжилися в термах Кара-Калли, коли Просперо Кольраун посварився зі своїм другом, капітаном лейб-варти Рудольфом Штернбладом. Зараз капітан лежав на тапчані долілиць, віддавши кволе тіло на поталу масажистові, глухому як пень — щоб був байдужий до стогонів підопічного й не дослухався до бесід знатних осіб.
Той, хто бачив Штернблада під Вернською цитаделлю, міг би підтвердити: капітан так самісінько блаженно охав біля Совиної брами, заколюючи шостого підряд трольха-воротаря.
Антонін Тератолог, коронний друнґарій Департаменту Монаршої Безпеки — у народі, пошепки, «Дамба» — теж був присутній тоді в Кара-Каллі. Великий Сліпий, прозваний так за байдужість до будь-яких справ і занять, крім захисту царственної особи від зазіхань зловмисників, — цієї миті Антонін байдуже стругав яблуко мініатюрним ножичком і складав скибочки на блюдце, впереміш із родзинками.
Виходив гарний орнамент у стилі «делірій».
Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазні під час подій семирічної давнини. Кавалер ордена «Шкідник Божою Милістю» з трояндами та бантами, Серафим дрімав у кріслі, сопучи і прицмокуючи. Напевне, ніч видалася бурхлива, і години без сну далися старому взнаки. Так би подумав кожен, хто не був на короткій нозі з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткій нозі, той нічого не думав і давно кульгав.
— Доброго здоров’я, бароне! — сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймиліший і найпривітніший волхв Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу, у минулому — некромант, почесний доктор столовертіння.
Лише однієї людини із присутніх барон не знав. Нічим зовні не примітного чоловіка, повністю загорнутого на східний манір у простирадло з червоною облямівкою. Впізнавати його без відповідного розпорядження було б поганим тоном.
Нічим не примітний чоловік із розумінням посміхнувся.
І ледь повернув голову до прокуратора.
— Конні, дозволь відрекомендувати тобі декого з моїх гостей! Його величність, нині й навіки славний Едвард II інкогніто!