— Чому, ваша світлосте? Як же так?! Адже ви закінчили?
— Ні, — сухо кинув Конрад і вийшов з камінної зали в хол, супроводжуваний по п’ятах збудженим хазяїном.
Дорогою він думав, що зовнішня комісія лікторату повинна відбирати в слуги закону не дубуватих гевалів, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддівських крючків, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчиків-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Ці землю носом ритимуть, а жодного загубленого ґудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природної в’їдливості, котра, якщо вдуматися, вже сама по собі неабиякий талант. А пообіцяй їм премію…
— Ваша світлосте!
— У мене є запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу відповідати коротко й чесно. Це у ваших же інтересах. Я доступно висловився?
— Куди вже доступніше, ваша світлосте…
— Чудово. Отже, чи відомо вам, що саме відбулося вночі в готелі?
— Так! Тобто, ні…
— Будьте такі ласкаві, висловлюйтеся ясніше, пане! Так, чи ні?
Барон насупився, дивлячись Трепчикові-молодшому в перенісся: ніби цвях забивав. Під його поглядом хазяїн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природі можливий такий монстр.
— Я… я чув. Але не бачив.
— Що саме ви чули? В який час?
— Близько півночі. Я в готелі ночував. У вільній кімнаті.
— Ви спали? Вас щось розбудило?
Трепчик зам'явся, тупцюючи на місці.
— Я… не спав, ваша світлосте.
— Чому? — фон Шмуц картинно підвів брову. Зазвичай це вбивало свідків наповал.
— Я… я був не сам.
— І, природно, не з дружиною.
— Ваша світлосте! Благаю! Віолета мене вб’є! Ви її не знаєте!
Здається, готельєр полюбляє скакати в гречку. Він хотів упасти баронові в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подібних витівок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Віолетою Трепчик.
— А це залежить від вас, друже мій. Від вашої відвертості й бажання допомогти дізнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своєю прихильністю?
— Куховарку, ваша світлосте.
— Її я допитаю пізніше.
— Насмілюся зауважити, ваша світлосте: Аничка… куховарка тобто — вона німа. Її допитати важкувато буде.
— Зате ви говіркий за двох. Розповідайте, що чули.
— Ох, чув! Упаси Вічний Мандрівцю таке двічі почути! Спершу репетувати почали. Репетують і репетують, а слів не розібрати. Потім грім ударив, із чистого неба. Ударив, значить, упав і давай качатися у нас під вікнами! Тріск, гуркіт, скло, чую, б’ється — а воно, знаєте, яке дороге?! Скляр Дорфман три шкури дере, гадюка, я вже з ним і торгуюся, і по матінці…
— Скляра облишмо. Що ще чули?
— Залізо дзенькало. Лайка, лемент, і вив хтось. Моторошно, немов на небіжчика… І ще вони сміялися.
— Хто — вони?
— Не знаю, ваша світлосте. Грім, тріск, лайка, а вони сміються. Аж мороз поза шкірою… А потім замовкли. Не до сміху стало, либонь.
— Що ви робили в цей час?
— Вам би все насміхатися, ваша світлосте! Що ж тут зробиш, коли таке страхіття?! Замкнулися ми з Аничкою на засув і від страху тремтіли! Вона хоч німа, а все чує…
— Добре. Далі що було?
— Далі? Все. Тобто, нічого. Стихло далі. Ще начебто віз від готелю від’їхав. Може, й не один. Я до ранку почекав, а як розвиднілося, вибрався подивитись. Нижня Мамо! Погром і чисто жах! Та ви самі бачили, ваша світлосте. Ну, я відразу хлопця у Всевидющий Приказ відправив: доповісти про подію. Стряпчого викликав: збитки описувати. Лихо моє та біда, значить…
Барон зміряв Трепчика поглядом і вирішив від уточнюючих запитань утриматися.
— Як мені повідомили, зникло шість ваших пожильців. Це вірно?
— Чиста правда, ваша світлосте. Усі, хто був, і пропали.
— У якому розумінні — всі?
— Ну, всі, хто в готелі жив. До одного.
Конрад подумав, що в «Притулку героїв» вільно розмістилося б півроти драгунів. За бажання разом з кіньми. Однак від зайвих запитань і цього разу відмовився. Зрештою, яке йому діло, процвітає Амадей Вольфганг Трепчик, чи навпаки, близький до розорення? Знадобиться — з’ясуємо.
— Постояльці записані в книгу?
— Ясна річ, ваша світлосте! У нас із реєстрацією повний ажур. Прошу вас… тут картинки, якщо ваша ласка, валяються… благаю не топтати, картинки грошей коштують…
Дивитися книгу записів, пухку й набиту даними, як горище — старим мотлохом, барон почав з першої сторінки. Його скрупульозність, не сказати б в’їдливість, багатьох дратувала, часом призводячи до нових дуелей. Можливо, саме тому Конрад досі був неодружений. Одним з небагатьох мудреців, кого радували згадані якості обер-квізитора — ретельність і незалежність — був прокуратор Цимбал. Але вголос прокуратор нічого не казав: вважав, що озвучена похвала співробітникам Приказу шкодить.