– А хай йому, оце так вона розійшлася! – несподівано вигукнула Третя й зістрибнула з воріт.
Якусь мить я сидів і з подивом витріщався на її схвильоване обличчя, аж поки й мене наздогнало щось схоже на емоційне цунамі.
З хати йшов такий вихор, що якби ми мали хоч трохи ваги, нас би знесло до котрогось із полюсів. Серед усього потоку відчуттів, що важко хльостав нас зусібіч, я зміг розпізнати лише маленькі часточки Мілиного занепокоєння, тимчасом Третя аж трусилася від того, що впало на її голову.
Імовірно, у хаті здійнявся скандал серед господарів, від якого Лейла опинилася чи не на грані, а Міла була просто спостерігачем.
– Ой, хоч як не хочеться, але доведеться туди пірнати! – зітхнув я, намагаючись надати голосу якомога більшої безтурботності, щоб трохи збадьорити Третю. Але вона вже зникла.
7
Якби Шрама хтось запитав, чим є життя особисто для нього, він без зволікань відповів би: «Водостоком». Ти сидиш у ньому гвинтиком, і повз тебе постійно щось пропливає: іноді чиста вода, іноді брудна, а часом узагалі якісь смердючі відходи, такі токсичні, що після них від тебе залишається хіба шапка. Отак воно все тече повз тебе, і ти нічого не можеш вдіяти, бо від тебе нічого не залежить. Усе залежить від того, у якому місці якого водостоку тебе вкрутили. Якщо пощастить – сидітимеш у вихідній трубі з артезіанської свердловини й насолоджуватимешся чистотою й свіжістю буття. Якщо не пощастить, усе життя нюхатимеш помиї в каналізації. Але основна заковика полягає в тому, що хай би де ти сидів, рано чи пізно все одно заіржавієш і полетиш на брухт, тож нащо його смикатися? Сувора правда життя: усе, що ти можеш зробити, – це навчитися призвичаюватися до своєї труби й брати від неї все найкраще, доки не опинився на брухті. Ось так.
Шрам не сумнівався, що його вкрутили в каналізацію. І вважав, що це назавжди.
Чи був Шрам сиротою? Ні. У нього була мати, був навіть батько. Були собака і кіт. Що ще? А, так – було ще п’ятеро сестер і двоє братів. І на всю цю братію долею виділено було лише шістдесят квадратних метрів житла, трохи готівки батькової зарплати й довгі трудові будні на городі та біля хазяйства.
Шрам був третім сином, тому довгий час його оберігали. Та коли старші брати подалися вчитися, на Шрамові плечі разом із почесним званням старшого, якого він чекав, немов титулу, зненацька впала непосильна ноша чоловічої роботи. Думаєте, Шраму як старшому перепало більше квадратних метрів власної території чи більше готівки? Ні. То, може, він як старший мав більше материнської довіри, батьківської поваги та сестринської прихильності? І знову ні: замість першого, другого й третього – тільки нескінченний потік розпоряджень до негайного виконання. Більше перепадало лише трудових буднів.
Тож чи був Шрам знедоленим і нещасним сиротою? Ні. А чи втішало його те, що він має матір, у якої, хай там як, усе життя крутилося навколо дітей, яка завжди нагодує, вдягне в чисте й не пропустить повз увагу жодного дитячого чхання? Чи втішало його те, що має батька, який і на роботу ходить, і вдома хазяйнує, п’є тільки на свято і, на відміну від батька Шрамового друга Дімочки, не пішов від сім’ї до молодшої жінки? Чи втішало те, що навіть якщо Шрам у всьому світі не подужає знайти собі жодного справжнього друга, він завжди матиме семеро людей, які його не залишать у біді?
Ні, не втішало. Натомість він почувався глибоко ображеним. За те, що цілий день мусить батракувати – на відміну від сусідського Сьоми, з якого мати пилинки здуває й не дає нічого робити по господарству, щоб не підірвав здоров’я. За те, що не має жодної вільної хвилини – на відміну від сусідського Геника, який після школи гуляє, де йому заманеться, з травня по жовтень ходить купатися на ставок, краде в сусідів сигарети й курить за туалетом коноплю, супроводжуючи це все своїм дурнуватим сміхом. За те, що спільно з батьком «розважається», тільки копаючи городи й пораючи свиней, тоді як Дімочка зі своїм татом тільки те й робить, що ловить рибу, грає у футбол чи, щонайгірше, дивиться по телику бойовики. І це ще не згадували, що Шрам ніколи не мав таких кросівок (плеєра, ігрової приставки, комп’ютера, велосипеда й багато-багато іншого), що мали Сьома, Геник, Дімочка та інші кляті друзяки.
Шрам уже почав був здогадуватися, що, швидше за все, батьки його не люблять, коли ці підозри підтвердилися. Побачивши синову повістку в армію, його батько – на відміну від інших, люблячих батьків – і пальцем не поворухнув, щоб сина відмазати. Тож, тоді як Сьома й Дімочка пакували речі до столиці на куплені батьками місця за університетськими партами, а Геник і далі насолоджувався дебошами й байдикуванням, Шрам пішов відбувати військову повинність. І, зачиняючи за собою хвіртку батьківського двору, він твердо для себе вирішив: більше сюди не повернеться. Навіть у гості! Ні на хвилину! Крапка!