Не знаючи, що йому тепер робити, Шрам пішов туди, куди завжди ведуть усі дороги, – до бару. Він узяв пляшку й зайняв запаскуджений столик, налив повний шкалик і випив його залпом. Порівняно з гіркотою, що бродила в його душі, ця палена горілка здалася йому медовим нектаром. Випив іще одну. І ще одну. Гірчити не перестало.
Гірчило страшно від самої думки про те, що доведеться повернутися до старих тіток. Він не міг навіть уявити, як після молодої й душевної Лейли бодай сяде поруч із протрухлими цинічними бабами. А доведеться, мабуть, і сісти, і лягти, і гопака танцювати, якщо накажуть, бо по-іншому він жити не вмів.
За такими кислими думками Шрам не відразу зрозумів, що до нього звертається міліціонер. Це звертання містило в собі дві диковинки: по-перше, міліціонер звернувся до нього не на прізвисько, а за справжнім ім’ям, якого в цьому селі ніхто не знав; по-друге, міліціонер скалив до нього всі тридцять два зуби й розкинув руки для привітання, що для його погонів було досить дивно. Шрам навів різкість і здивовано вигукнув:
– Геник, ти?
– Я, друзяко, я! – сміявся той, плескаючи Шрама по спині.
Шрам із несподіванки спробував протверезіти. Геник у цій місцевості, та ще в погонах? Той Геник, що до нього до першого приходив дільничний у разі правопорушень у їхньому селі? Той Геник, що за ним тюрма ридала рясними сльозами?
– Як це ти примудрився в міліцію пролізти? – запитав у нього Шрам.
– Пхе, і примудрятися не довелося! – махнув той рукою. – Робота собача, платять мало… Усі нормальні люди звідти тікають, і доводиться підбирати таких, як я!
Геника, схоже, веселила відмінність від «нормальних» людей – його розкотистий сміх розлітався далеко за межі бару.
– І як ти там справляєшся? – ввічливо запитав Шрам.
– Та як усі – викручуюся! У вічній гонитві за показниками…
– То ти тут типу на роботі? – кивнув Шрам у бік хазяїна бару.
– Друже мій, я завжди на роботі, навіть коли до дівки їду! – заіржав Геник своїм специфічним сміхом, який із роками менш дурнуватим не став. – Ніколи не знаєш, де знайдеш показник. А зараз іще за один висяк голову знімають… А ти як живеш? – переключився він на друга.
– Та по-всякому, – відмахнувся Шрам.
– І зараз, я дивлюся, діло – труба! – потріпав міліціонер друзяку по плечі. – Давай тоді вип’ємо й подумаємо, як ми можемо один одному допомогти…
8
Серафима нарешті дозволила собі сісти на стілець і шумно, не криючись зітхнути. Колишніх і теперішніх домочадців наразі поруч не було, вона залишилася вдома сама й могла хоч ненадовго розслабитися й випустити назовні почуття. Хоча чого їй нині більше хотілося, – тужити чи тішитися, – вона ще не вирішила. Тому зітхнула ще раз, аж із присвистом. І їй на мить здалося, що з тим видихом виплеснулося все, що зазвичай ховається й консервується десь глибоко в собі, поза межами досяжності навіть найближчих людей.
Лейла із забитими памороками й червоними очима пішла проводжати Мілу. Чи то радше Міла витягла Лейлу, щоби провітрити її важку, немов напхану отруйним свинцем голову… Байдуже, аби не чадіти в застояному, затягнутому павутинням і проїденому міллю місці, яким був цей дім і життя в ньому…
Відвівши дев’ятирічну Лейлу до п’ятого класу Розлогівської школи, Серафима мала ще купу клопоту: домовитися щодо пробиття колонки у дворі та врізки до газопроводу, відремонтувати двері, повставляти шибки, побілити кухню і ще переробити безліч справ із довжелезного списку. Вони перебралися обживати цю запущену, нікому не потрібну хату, і слід було багато чого тут зробити, щоб назвати ту халупу домом. А ще треба було пройтися по дворах і запропонувати тутешнім людям свої послуги медсестри, масажистки й косметолога.
Не встигнувши навіть завернути за школу, Серафима почула розмову кількох місцевих кумась, які, підперши шкільний паркан, виливали одна одній своє невдоволення:
– У нас зроду не було циган, а тепер що, виходить, спокійні часи скінчилися? Подивіться тільки на сусідні Олешки: там половина жителів – наркомани. А все чому? Бо тамтешні цигани наркоту свою тицяють усім без розбору, а потім наживаються на людському горі!