– Та це ж тільки одна маленька дитина!
– Де один – там і плем’я не забариться з’явитися! Чи ж ви, Ганю, не знаєте, що вони тільки кодлом осідають?
– То що ж нам тепер, те циганча виганяти?
– Я вам скажу так: усі ми ходимо під Богом, і ту дитину я не чіпатиму навіть косим поглядом. Але якщо мій Васько не захоче сидіти з нею за однією партою, я нічого йому вдіяти не зможу.
Серафима аж сумку з рук випустила. Кумасі озирнулися на незграбну жінку й продовжили собі розмову. Ніхто поки що не бачив батьків «циганчати», тому ту біляву молодичку сприйняли за людину зі «свого табору».
До кумась підійшов пошарпаний п’яний дідок, який ошивався тут поряд, і докинув слівце від себе:
– Бити треба тих циган відразу, як тільки сюди покажуть носа! – з бійцівською готовністю заявив він. – Будемо з ними панькатися – наберемося лиха! Ось хай тільки вийде зі школи, я вам покажу, як із ними треба!
– З тобою і так горя вистачає! – шпигнула захмелілого діда котрась із кумась, але по ній було видно, що вона цілком із ним погоджується.
Серафима тоді забула і про колонку, і про двері, а пішла тинятися селом. Вона не могла тверезо мислити, очі застилала злість упереміш із відчаєм, а в серці немов оселилася орда термітів.
Жінка блукала по вулицях із єдиною метою – вивітрити із себе важкі емоції, щоб мати змогу щось далі вирішувати, та на одній із вулиць натрапила на того п’яного діда – він лежав білий із піною коло рота. Нахилившись до п’яниці, Серафима зрозуміла, що той мертвий.
Вона сіла біля тіла і якусь хвилину непорушно сиділа. Потім підвелася й пішла до школи.
Дочекавшись закінчення уроків, вона довго спостерігала за тим, як діти купками перешіптуються в Лейли за спиною, тицяючи в неї не тільки пальцями, а й гілками, шарпаючи її та сміючись із неї. Потім вийшла поперед школи й голосно, як із трибуни, заявила, щоб її почули і учні, і вчителі:
– Хто насмілиться вчинити шкоду цій дівчинці, на того ляже невідворотне прокляття!
Забрала Лейлу й пішла додому.
Звісно, дідове тіло скоро знайшли серед вулиці. Селяни почали перемовлятися, хто і за яких обставин бачив його останнього разу. А на додачу селом поширилася чутка про Серафимин вибрик перед школою. Усі швидко додали два і два.
Серафиму почали побоюватися. Лейлу відкрито вже ніхто не займав…
Як хотілося Серафимі вберегти дочку від усього павутиння й молі цього світу, запхнувши їх, як і свої жалі, собі глибоко всередину, самій тихо труїтися й задихатися, але бачити, як Лейла живе й радіє життю. Бачити, як вона всміхається людям, і як люди – о, диво! – відповідають їй тим самим. Бачити, як вона трудиться над чимось, не зморюючись і не жаліючись, а благословляючи кожну нову справу, бо знає – вона потрібна і без неї не можуть обійтися. Бачити, як вона ночами тихо й міцно спить, а не схлипує в подушку й не метається на ліжку від нічних марень – відгомону денних нещасть. І ніколи, ніколи – ніколи! – не почути від дочки слів докору й ненависті, коли вона дізнається правду про них…
Та хай би як Серафимі цього хотілося, вона ще не втратила останньої тямки, щоб розуміти: то все утопія. Їй не вистачить часу, щоб проковтнути самій усі доччині негаразди, не вистачить рук, щоб відгородити її від світу. Але поки поруч, вона загартовуватиме Лейлу всіма доступними способами.
Певних успіхів Серафимі таки вдалося досягти. До свого повноліття Лейла не боялася ніякої роботи, не боялася людей і – завдяки мудрому підходу Серафими – уже не боялася й чоловіків.
Шрам виявився несподіваним, але в остаточному підсумку досить корисним поворотом у Лейлиному житті. Спочатку Серафима, як і кожна любляча мати, мало не вибухнула з люті, коли дізналася від людей про безсоромного спокусника, який обкрутив її маленьку, ще таку зелену, нетямущу, довірливу дочку. Але життя навчило Серафиму не рубати на гарячу голову, і вона згодом не раз подумки хвалила себе за те, що їй вистачило терпіння дослухатися до тієї науки. Переступивши через себе, через жіночу гордість і свої материнські пориви, переступивши через людей, – які неодмінно її осудять, і кожен, хто ще не встиг покласти собі в кишеню камінь на неї, тепер обов’язково це зробить, – Серафима знайшла того покидька й замість того, щоб власними руками задушити його, запропонувала поселитися з ними. Вона розсудила так: хай краще Лейла набирається цього досвіду тут і зараз, під пильним оком мамки-знахарки, ніж збиратиме собі фізичної й моральної кривди десь по темних кутках. А вона, Серафима, уже стерпить сором за них обох, аби тільки Лейла остаточно не зневірилася в людях і в собі.