Але Шрам перейшов межу. Сама Серафима ще стерпіла б, та вона більше не могла дозволити Лейлі терпіти це все. Хіба ж Лейла все життя мусить жертвувати своїми зубами, своїми захованими скарбами і своїм спокоєм на догоду якомусь нікчемі? Хіба ж вона це заслужила? І хіба ж мати змириться з такою долею для єдиної дочки?
Шрам пожив у них своє, настав момент випроводити його з миром на всі чотири сторони. Настав час, щоб Лейла сама його випроводила. Мати бачила, що Лейла дійшла до цього, тільки не може наважитися на рішучий крок. І трохи дитині помогла. Вона навмисне на Шрамових очах дала Лейлі сотню, порадила десь заховати й почала вести зворотній відлік…
Серафима зняла кришку з каструлі, де настоювався її відвар, і вдихнула ароматний пар.
З цим етапом завершено. Треба починати наступний.
Серафима налила відвару собі в чашку, решту процідила в банку, щільно закрила кришкою й понесла до шафки. За дверцятами рядочком вишикувалися слоїки і пакетики того, що нині складало Серафимине існування. Вона поставила банку з відваром на вільне місце, попередньо діставши з дальнього кутка поліетиленовий пакет з аптечними коробками. Лейлі вони ніколи потрібні не були й навряд чи будуть. Серафима загорнула коробочки в кілька шарів газети й викинула в сміття. Сьорбнула відвару з чашки, трохи подумала, підійшла до сміття й накидала зверху ще газет.
Ні Лейла, ні її нова подруга Міла не повинні були навіть здогадатися, що ті ліки із самого початку призначалися для смітника. І хоча лікувати тіло тим лікам не довелося, вони гідно виконали не менш благородне й не менш цілюще завдання.
9
Мілі ніколи не було важко дотримуватися елементарних правил ввічливості: щось спитали – відповідай, щось дали – подякуй, щось попросили – виконай… Мілі не важко було зрозуміти слова, давно-давно сказані покійною бабусею про те, що рідню треба берегти й всіляко допомагати, хоч би яка була та рідня. Адже, всім серцем люблячи бабусю, вона своє дитинство провела, озираючись, а чи не їде мама, щоб забрати її додому. Бо вона знала, що дім дитини має бути там, де дім матері. Тож чому зараз, врешті-решт віднайшовши той дім і ту рідню, Мілі все важче було допомагати, дякувати й виконувати?
Минув місяць після відвідин пологового будинку та появи в домі немовляти, і вп’ятеро більше часу збігло від дня Мілиного переїзду в Розлоге. Весь цей час вона робила майже всю хатню роботу, безвідмовно виконуючи всі мамчині вказівки. А як інакше? Мама працювала продавцем у сільському магазині і, можна сказати, була в сім’ї єдиним годувальником. Від Мілиного батька хоч і приходила чимала сума, але це було лише раз на рік – на Мілин день народження, і майже всі ці гроші йшли Мілі на одяг. До того ж цього року батько щось запізнювався з подарунком, якщо взагалі про нього не забув. Полин же батько – Надин другий чоловік – давно здимів, тихо й безслідно.
Отже, мама заробляла гроші. Поля спочатку була вагітною й не могла перевтомлюватися, потім, народивши, заявила, що не має сил поратися і з дитиною, і по господарству. Виходило, Міла була єдиною в цьому домі особою, не перевантаженою власними клопотами й здатною підтримувати елементарний порядок.
Але якось непомітно до поняття «елементарний порядок» долучилося й приготування «королівських» обідів і вечерь для дяді Борі, коли той приїжджав до них (а це було часто!), і прибирання в Полиній кімнаті, і прання та прасування дитячих речей, і, врешті-решт, нічні годування й заколихування дитини, бо молода мама за день настільки зморювалася, що вставати вночі була просто не здатна.
І дарма, що Надя працювала лише по півдня, а решту часу проводила або в подруг, або з дядею Борею, або за читанням журналів. І дарма, що Поля займалася не стільки дитиною, скільки своєю зовнішністю, а головною нянькою як вночі, так і вдень виявлялася знову ж таки Міла.
Сказано: рідню треба берегти й усіляко допомагати. І кому є діло до того, що все більше й більше Міла почувалася в цьому домі кухаркою, прибиральницею, нянькою, у кращому разі манікюрницею – ким завгодно, тільки не членом сім’ї?
Мабуть, Надька того вечора мала якісь свої плани, бо їй конче знадобилося виштовхати з дому обох дочок.
– Сходили б ви до клубу чи що? – сказала вона дівчатам за вечерею. – Там, кажуть, сьогодні Довгий, внук діда Гаврила, дискотеку «по-міському» робить.
Полю довго вмовляти не довелося.
– Дай мобійника – пожвоню Машчі, щоб жайшла жа мною! – відразу зажадала вона, навіть не дожувавши.
Надька, даючи їй телефон, попередила:
– Тільки Мілу із собою візьміть!