– Та пофіг, хоч і чорта! – вигукнула Поля, поскакавши до кімнати планувати з Машкою вечірню вилазку.
– Ма, я краще з малою побуду, – озвалася Міла.
– Іди погуляй! – наполягала Надька. – Тобі також не завадить час від часу на люди виходити! А з малою я впораюся.
Міла перечити не наважилася, бо нюхом чула, що мамі начхати на те, показується вона на люди чи ні, – їй просто на сьогодні потрібна порожня хата.
Отож, начепивши на себе все найгарніше, що в кого було, сестри дочекалися Машки, і кожна у своєму настрої (Поля – збуджена й піднесена, Міла – тиха й понура) пішли до центру.
Вломившись до клубу з виглядом королев вечірок, Поля з Машкою почали з усіма виціловуватися, вигукувати дотепи, пищати від щипків за зад і розкручувати перших-ліпших парубків на пиво. Міла тихенько просочилася в напівтемне задушливе приміщення, де пахло пилом і сигаретами впереміш із дешевенькими парфумами, притулилася до стіни й спостерігала за веселощами сестри, яка про неї вже геть-чисто забула.
Дискотека «по-міському» набирала обертів: поступово сюди позлазилися всі гуляки від тринадцяти до тридцяти років. Хто прийшов тверезим чи не накуреним, відразу цю помилку виправляли й ломилися в натовп танцівників показати кожен свій клас. Тут була досить стерпна апаратура, доладна світломузика й наймодніші хіти (таки недарма столичний Довгий правив за діджея!), тому публіка шаленіла й відривалася на повну.
Скоро Міла загубила Полю з поля зору. Іноді над натовпом вигулькували Полині підняті руки, іноді Мілі здавалося, що вона бачить, як сестра звивається біля самого діджея, приймаючи такі сороміцькі пози, аж Міла очі відводила – і губила її знову.
На сльозливий повільний танець до Міли підкотив якийсь підстаркуватий парубійко і запросив танцювати, а коли дівчина чемно відмовила, потягнув мало не силоміць. Сяк-так дівчина витерпіла п’ять хвилин стійкого перегару над вухом, грубі граблиська, які постійно плутали спину з тим, що нижче, і тертя по її стегну чогось, що в неї не викликало довіри. Потім швидко забилася в темний куток коло самого виходу й знову почала вишукувати очима Полю. Помітивши, як сестра випливла у двері попід руку з якимось типом, Міла поспішила за нею.
На вулиці під клубом була майже та сама гульня, що і всередині, тільки без музики – пили, курили, кричали та трохи дебоширили. Маневруючи між компаніями, Міла роззирнулася довкола, але Полі так і не знайшла.
– О, то це ж Міла Зайченкова! – вигукнув хтось із курців.
– Хто, хто? Щось я такої не знаю! Не місцева? Ану іди сюди – познайомимося! – підхопив його товариш. Курець – не курець, але з голосу чутно було, що пияка добрячий.
– Та це ж Полина сеструха! – відповів йому перший. – Недавно до нас перебралася.
– А-а! А я думаю! – не вгавав пияка. – Я кожну собаку знаю, а тут незнайомка! Полина сеструня, кажеш? – багатозначно перепитав солоденьким голосом, і всі оточуючі хихикнули з розумінням. – Іди, зайчику, скляночкою пригощу! Поля якраз зайнята, пішла на романтичну прогулянку з Кабаном, тож давай ми тебе розважимо!
– Ні, дякую! – відповіла Міла й позадкувала до дороги.
– Гей, хлопці, зайчик зараз утече! – заметушився пияка й посунув перехоплювати злякану дівчину.
Товариші з тютюканням кинулися йому допомагати. Пияка схопив Мілу за лікоть і потяг на себе, намагаючись обійняти. Друзяки розповзлися з обох сторін, перекриваючи дівчині шлях до відступу. Міла зіщулилася й зібралася закричати…
– Облиште її, вона з нами! – пролунав хрипкуватий голос у Міли за спиною, і всі озирнулися подивитися, хто це там такий сміливий.
Біля дороги стояло четверо хлопців досить міцної статури, серйозно налаштованих на своє. Те, що Міла їх не впізнала, не дивно – вона тут мало кого могла впізнати. Але її «кавалери» знали їх не більше. Прийшлі якісь.
Пияка оцінив обстановку й навіть своїм не вельми тверезим розумом зметикував, що дівка не варта тих ризиків.
– Забирайте свого зайчика! – сплюнув він під ноги й почвалав назад до клубу. Його бригада посунула за ним.
Міла переконалася, що «кавалери» від неї відчепилися, і поволі пішла на дорогу.
– Дякую, – тихо сказала до хлопців, які стояли й дивилися на неї. Схоже, вони ще не встигли досягти нормальної для тутешньої події кондиції, тому вирази облич, рухи й голоси в них були напрочуд тверезими.
– На здоров’я! – відповів той, із хрипкуватим голосом, що й заступився за Мілу.
На вигляд йому, як і всім іншим із компанії, було від двадцяти до двадцяти п’яти років, одяг усі мали розтріпано-стильний, а вираз – зацікавлений і знудьгований водночас.
Студенти. Родом не з цього села. Приїхали додому на вихідні.