– Та на здоров’я! – припросила Лейла. – А Надька хоч знає, де ти є, чи вже із собаками шукає?
– Їй байдуже, хоч би й по радіо передали, що я полетіла в космос! – відрубала Міла, яка все ніяк не могла відсапатися й прийти до тями.
Коли Поля з Надею, сказавши все, що хотіли, відвернулися від неї й розбрелися по своїх кутках, Міла замкнулася в себе в кімнаті й спочатку за звичкою спробувала все мовчки перетравити. Але орган, який тихо перетравлює обрáзи, нарешті відмовив, і Міла заходилася гучно, зі схлипами й шмарканням ридати.
Довго ревла, намагаючись виплакати все за минуле, а заразом і за прийдешнє, і так голосно хлипала, що між нею та дверима аж протяг утворювався. Ясна річ, ніхто з домашніх і вухом не повів, тільки Поля раз через двері шикнула, щоб Міла затихла, бо дитина заснути не може.
Врешті Поля з малям поснули, а Надя кудись повіялася.
Усупереч усталеним уявленням про виплакані очі й звільнену душу легше не стало ні на йоту. Лише більше місця звільнилося всередині, наче пуста кулька утворилася. Невже для того, щоб знову збирати сльози?
Думати про щось Міла не хотіла, і якщо по правді, то й не могла. Тільки одна думка не давала спокою: у цьому домі вона спати не зможе.
– Аж не віриться, що твою сестру звуть Поліною, – через годину ділилася думками Лейла, вислухавши Мілину пригоду в усіх подробицях. – Поліни повинні бути милими й дружніми янголятами, а не змієподібними паскудами. Одним своїм виглядом вона дискредитує всіх ні в чому не винних Полін!
– Це, мабуть, тому, – усміхнулася Міла у відповідь, – що насправді вона не Поліна. Її повне ім’я – Леопольда.
– Нічого собі замашки! – по-пацанячому присвиснула Лейла. – Це що, для остраху нам, простим смертним?
– Ага, обізвалася проста смертна, яка відгукується на поширене слов’янське ім’я! – гигикнула Міла, до якої завдяки жартівливим випадам подруги почав повертатися добрий гумор. – Якщо серйозно, я думаю, що назвати так дочку – це була своєрідна мамина спроба вирватися із зачарованого кола, піднятися над злиднями. Я читала, що ім’я Леопольда раніше давали тільки особам шляхетного роду.
– А-а! – з перебільшено серйозною пикою протягла Лейла, – А ти тоді хто? Емілія? Мілена? Мальвіна?
– Ні, наскільки знаю, я просто Міла.
– Слава Богу! – театрально вигукнула Лейла й обійняла подругу за плечі. Але в цьому жесті вже не було нічого награного.
Що за словниками означає слово «дискредитувати», Лейла, звісно, не знала. Але віднедавна почала приблизно уявляти його зміст і тихенько цим пишалася. Як і тим, що за місяць вона від корінця до корінця прочитала чотири книжки – аж чотири! – а це на чотири більше, ніж за останні півроку. І вивчила майже слово в слово половину підручника з анатомії. Власне, про будову людського тіла й функціонування людських органів вона й так знала досить добре, але в один прекрасний момент мама почала вимагати від неї не просто загального розуміння, а детального й точного знання кожної клітини й кожної кісточки.
Спочатку дівчині здавалося, що мама здумала навантажити її будь-чим, аби тільки вона не згадувала про Шрама. Потім Лейла збагнула, що Шрам випарувався з маминої голови одночасно зі своїм запахом: година провітрювання – і всі справи.
Ні, Серафима не мала ілюзій стосовно доччиного розбитого серця, адже Лейла і справді не почувала себе нещасною й покинутою. Вона просто завзято й невблаганно почала розчищати дорогу до Лейлиної освіти.
А дорогу таки треба було не просто протоптувати, а косою викошувати двометрові бур’яни. І справа була не в Лейлиній розумовій безнадійності чи небажанні гризти досить специфічний на смак (сказати б – на любителя) граніт науки. І розуму вистачало, і граніт гризла, ретельно пережовуючи. Принаймні в тих місцях, що стосувалися біології та мови – саме ці предмети вона мала здавати при вступі до медучилища (на медінститут із фінансових причин не замахувалися). І незважаючи на те, що інші дисципліни вона тягла сяк-так, що не прикрасило її шкільний атестат, ці два предмети на вступних іспитах Лейла здала блискуче. Вона так вважала (а як іще мала вважати, без заминки розповівши все по білету й відстрілявшись на всі додаткові питання?), доки не дізналася, що її не взяли. У темному кутку училища вона ламала собі голову, як же це так вийшло, адже навіть недоумки сюди вступили, коли почула з-за рогу голоси викладачів із приймальної комісії. Вони саме просторікували щось про «обличчя закладу», яке не варто псувати «циганськими неблагонадійними елементами».