– Міло, поквапся, ніч надворі!
Міла слухняно виповзла з-за дверей, обнімаючи свою валізу. Потім, як у німому фільмі, Надя мовчки взяла дочку за плече й вивела на вулицю. Міла безслівно підкорилася. Дядя Боря вискочив слідом. Ніхто їх не спиняв.
Лейла близько хвилини стояла й витріщалася на двері. Потім здивовано глянула на матір.
– Чому ти так спокійно їм поступилася? Навіть не спробувала поставити їх на місце?
– Бо я теж мати й можу зрозуміти Надьчині нерви.
– Оце так зрівняла: її – із собою! Та вона ж як зозуля: дітей кине й кукує собі на стороні. Думаєш, вона за Мілу дуже переживала?
Серафима не дивилася на дочку, не дивилася на двері, а дивилася, здавалося, кудись в інший світ.
– Вона мусить переживати, – пробурмотіла жінка чи то Лейлі, чи всьому іншому світу.
11
Я психував. А хто б не психував на моєму місці?
Кожен божий день я ламав голову, як би підштовхнути Мілу до того, щоб вона врешті поплакала. Як порадив Сорой: щоб, виплакавши все наболіле, вона, так би мовити, звільнила місце для нових бажань і вражень. Спочатку я не надто переймався. Здавалося б, що може бути легше, ніж побачити сльози дівчини, якій у її «веселій» сімейці виділено роль цапа-відбувайла? Тут нічого й робити не треба, просто чекати й запастися посудиною побільше, аби не потонути, коли греблю нарешті прорве. Але ж ні, не з моїм щастям! Терпіла все, як кам’яна баба, і брови не супила! Я мусив утрутитися.
Хай би хто там що думав, для мене це було завданням підвищеної складності. Як же, на Бога, мені це зробити, якщо я жодним, навіть наймізернішим чином не міг вплинути на свою підопічну? Перепробував усе: говорив із нею уві сні, крутився біля неї перед дзеркалом (а раптом там мене буде видно?), намагався передати свої думки через доторк… Усе марно. Міла мене не чула й не бачила. Ті вміння, які я мав, допомагали мені пересуватися самому і, якщо дуже напружитися, переміщувати предмети. Але розкрита на певній сторінці книжка, розбита шибка чи розсипана сіль не наштовхували Мілу ні на які роздуми, крім як про нехлюйство своїх сусідок.
Я не міг нічого. І раз у раз ставив собі одне єдине питання: «Навіщо людині такий обліковець, який ні на що не здатен?» Я не міг подужати навіть такої дрібниці, як змусити дівчину поплакати досхочу – а це вже скандал, бо на це здатний кожен, навіть найнікчемніший мужик!
Тільки не я. Бо я наче й не зовсім мужик. Але таки не зовсім і янгол. Я – щось посередині, а якщо говорити точніше, я – ніщо. Ні на що не здатне ніщо.
І навіщо я весь час волочуся біля Міли? З якою метою? Що я з такими «талантами» можу (чи мушу) для неї зробити? Крім того, звісно, що збирати монети. Але вони з’являються самі по собі, без мого втручання. Більше того, з’являються навіть тоді, коли мене поруч із Мілою немає. Для такого й простої коробки вистачило б.
– Я обов’язково мушу постійно тинятися за Мілою? – спитав я в Сороя при нагоді.
– Ні, не мусиш, – відповів той.
– Чудовенько! – вигукнув я, не звертаючи уваги на те, що Сорой хотів іще щось казати. – Тоді я йду у відпустку! Багаж при мені: півмішка золотих копійок у правій кишені та жменька срібних – у лівій! Одним словом, усе, що треба для курортного сезону!
То я вже дурманів, бо прекрасно розумів, що навіть якщо забажаю купити собі морозива (якщо говорити фігурально, бо точно не зможу ні забажати, ні купити, ні тим паче з’їсти його), жодної з цих монет мені здихатися не вдасться. Але я розумів також, що мені конче потрібна зміна клімату. Бо від того клімату, у якому я перебуваю останнім часом – клімату Мілиного дому – у мене от-от зупиниться серце (знову ж таки – фігурально).
Так, я винен: дав маху й не зміг допомогти людині трохи поплакати. Але, думаєте, після того, як це сталося саме по собі, комусь полегшало?
Надька мовчки везла Мілу додому в машині дяді Борі й навіть не завдала собі клопоту насварити її за втечу. Натомість, підозріливо зиркнувши на водія, почала в нього випитувати:
– Хто така Тетяна, про яку тебе Химка питала?
Вона ж бо добре знала, що його жінку звуть Наталею, з дітей він має тільки сина і серед його найближчих родичів Тетян немає.
– Що це ще за допит? – відразу вишкірився дядя Боря. – У тебе що, нема зараз інших кандидатів, щоб полоскати мізки? – Він кивнув у бік заднього сидіння, де зі своєю валізою скрутилася Міла.
Надька й замовкла. Вона ще не бачила дядю Борю таким злим і не хотіла далі лізти під вогонь.
Зате, залишившись удома удвох із дочкою, Надька відважила їй такого ляпасу, що відлуння по хаті пішло.
– Бачиш, до чого ти догралася! – заверещала вона на Мілу. – Посварила нас із Борисом і рада собі?