– А я тут до чого? – Міла хоч і перелякалася, але не згодна була одразу давати себе на поталу.
– Як до чого? – лютувала Надька. – Думаєш, він не мав інших справ, як тинятися вночі по всьому селу й вишукувати сопливу втікачку? Хіба після цього не будеш злий, як вовк?
Міла прикусила губу. Насправді вона геть не чекала, що мама буде так перейматися й шукати її серед ночі по всіх усюдах. Ну, поїхала в інститут раніше – яка різниця? Вона ж попередила маму запискою, щоб не хвилювалася. Потім, по приїзді, отримала б свою кару за непослух, – домашній арешт абощо, – і всі справи. Але ж ні, мамі, виявляється, не байдуже!
– Вибач мені, я такого не хотіла, – покірно й майже радісно перепросила Міла в матері. – Не треба було так переживати, зі мною ж усе гаразд.
– Не переживати? – вигукувала Надька, розмахуючи руками. – Як же тут не переживати? А що люди про нас казатимуть? Що в нас неблагополучна сім’я, що діти з дому тікають? А Полі ж іще заміж треба вийти! Хто ж нормальний її потім візьме, ще й з дитиною, коли про нас всяку погань балакатимуть?
От вам і все! Тут, щоб полегшало, одними сльозами не обійдешся.
Мілу посадили під домашній арешт на два дні: якраз щоб Поля нагулялася, а потім відійшла після гулянки.
А я сидіти в цьому дурдомі не мав ані найменшого бажання.
– У вас тут є щось на зразок кімнати відпочинку для обліковців? – запитав я в Сороя, на що він розвів руками, показуючи обрій.
Іншими словами: весь світ твій, роби, що хочеш.
Ну й добре!
Так і не надумавши, куди мені подітися, я просто майнув якнайдалі. Ішов, біг, летів куди-небудь, де б усе було інакше.
Коли врешті почав звертати увагу на оточення, помітив, що опинився в якомусь парку якогось міста, де гралися діти, а мешканці вигулювали собак. Усі лавочки були зайняті парочками, газони – собаками, а гойдалки – дітлашнею. Тут не було снігу, дерева були зеленими, а люди – галасливими. Я набачив лише одну відносно тиху місцину, де, як на диво, нікого не було, – дитячу пісочницю. Всівся на бортик і підпер щоки руками.
Якби мене хтось побачив, то, напевно, замовив би за мене слівце якомусь міліціонеру: статний чолов’яга сидить у пісочниці, впершись колінами мало не у вуха, і витріщається на свої босі ноги! Але мене ніхто бачити не міг.
– Чому ти такий сумний? – запитав дитячий голосок.
Ні, я не подумав, що це було сказано мені – просто стало цікаво, хто тут іще, крім мене, вирішив тихенько й непомітно посумувати. Коли я підняв очі, то побачив біля себе дівчинку років чотирьох, яка тримала в руках відерце з пасочками, лопатками та іншим пісочним причандаллям. Покрутився вправо-вліво, але в радіусі кількох метрів навколо нас нікого не було, лише трохи осторонь вмощувалася на лавочку літня жіночка – вочевидь, бабуся. Я знову глянув на дівчинку, намагаючись збагнути, у кого вона запитувала, і та, дивлячись просто мені у вічі, повторила питання.
– Бо я не знаю, що мені робити, – відповів я, не вірячи до кінця, що говорять саме до мене.
– А що тобі кажуть батьки? – знову запитала дівчинка.
Вона говорила таки зі мною! Не знаю, як таке може бути, але вона мене бачила й чула! Може, я раптом «ожив»? З цією думкою я глянув на бабусю, яка спокійно сиділа собі, дивилася на свою онучку в піску й не виявляла жодних ознак хвилювання з приводу того, що біля неї сидить чужий дивний дядько. Ні, бабуся мене не бачила, це точно. Чому ж дівчинка змогла?
– У мене немає батьків, – відповів я дівчинці, яка почала розкладати навколо мене пасочки, оминаючи те місце, де стояли мої ноги. Не знаю чому, але при цих словах у мені щось тьохнуло, наче відгомін почуття, якого вже не буде.
– А-а, – мовила вона зовсім по-дорослому. – Ну, тоді роби хоч що-небудь. Так мама татові каже. Можу дати тобі відерце, і ти зробиш хатку…
Вийшовши з парку, я на хвильку притулився до стіни й роздумував про дівчинку, яка мене бачила і, не надавши цьому значення, продовжувала ліпити фігурки з піску.
– Чого киснеш, чувак? – почувся голос.
Я й не помітив типа, який сидів на бордюрі між стіною й кущами, огорнутий хмаркою диму, і босою ногою відбивав ритм тільки йому відомої мелодії. Можна було подумати, що це один із наших, якби з-під куща не виглядали його сандалі, а в погляді не було дурману, якого я, навіть маючи велике бажання, нагуляти не зміг би. А таки цей тип мене також бачив.
– Я не знаю, що мені робити в цьому довбаному світі! – відповів я, як і тій дівчинці, від несподіванки сказавши правду.
– Респект, чувак! Я тебе розумію! – І він так божевільно зареготав, що, здавалося, під ним і бордюр підстрибує. – А що ти хочеш робити? – висміявшись, запитав він.