– Кричати, – видав я перше, що спало на думку.
– То кричи! – просто відповів хлопець і, показуючи мені, як це робиться, набрав повні груди повітря, розкинув руки й почав волати що було сили.
Я й собі розкинув руки й настроївся глибоко вдихнути, аж тут до мене дійшла вся безглуздість дійства.
– Ні, уже не хочу, – опустив я руки.
– То не кричи! – І він знову зайшовся реготом, від якого навіть мені рота скривило в посмішку.
Ви будете сміятися, але третім місцем, куди я забрів, виявилася божевільня. Її територія, відділена бетонним парканом, межувала з парком, але я, петляючи туди-сюди, того паркана навіть не помітив. І ви знову будете сміятися, коли дізнаєтеся, що втретє за сьогодні я почув те саме питання: чого я так зажурився? Цього разу його озвучила жінка, що з виду була типовою тутешньою мешканкою. Вона висмикувала зі своєї голови по волосині та підкидала вгору. Щоразу, як волосина падала на землю, жінка була така спантеличена, наче тільки щойно відкрила, що гравітація діє від землі, а не від неба…
Їй я відповів те саме, що й попередникам.
– Навчися літати, – порадила вона мені, не полишаючи скубти свою голову.
– Це я і так умію, – зітхнув я, удавши, що розмовляю з мудрецем.
– Тоді навчися не літати, – була її наступна порада. – Це не менш складно. Я, наприклад, не вмію ні того, ні другого.
Я поплівся далі, і в якийсь момент мою увагу привернув старенький дідок, який сидів біля свого гаража й перебирав якісь залізяки. Їх була перед ним ціла гора: великих і маленьких, довгих, покручених, круглих, і ще якоїсь незрозумілої форми гвинтиків і деталей. Він сидів на ослінчику перед тією горою, брав у руки деталь, довго та уважно її роздивлявся, потім відкладав на одну з менших куп, ліворуч або праворуч від себе. Я зазирнув до гаража й побачив запилену, затягнуту павутинням комору, де накидано всілякого мотлоху, але нема й сліду від машини чи мотоцикла. Навіть велосипедом тут не пахло. Дід наводив лад у старому гаражі, де давно не жив ніякий транспорт і куди майже ніколи не ступає нога людини.
– А ти чого байдикуєш? – гаркнув дідок до мене начальницьким тоном.
– Може, ти скажеш мені, що я маю робити? – з викликом запропонував я йому.
– А ти не маєш діла? – Дідок здивовано повів бровами.
– Я сказав би, що ні, – зізнався я.
– Тоді допоможи мені робити моє, – поділився дід.
Я міг би допомогти йому. Але якщо я це зроблю, то що тоді тому бідному діду залишиться робити в цьому житті?
Не знаю, скільки я так тинявся, натрапляючи на різних людей. Деякі мене бачили й розмовляли зі мною. Звісно, то була така категорія осіб, що якби вони комусь розповіли про мене, їм би ніхто не повірив. Вони самі собі не повірили б наступного ж дня. Але таких було мало. Для основної маси я залишався невидимим. І хоч скільки вештався, скільки дослухався, просвітлення так і не діждав.
З таким результатом, чи то пак, із його відсутністю, я повертався назад.
– Що у вас тут новенького? – запитав я в Третьої, яка за своєю звичкою сиділа на стовпі в Лейлиному дворі. Я знав, що Міла повернулася після сесії й зараз навідалася до подруги, щоб поділитися враженнями.
– Та нічого особливого, – проспівала Третя, наділивши мене однією зі своїх загадкових усмішок. – Окрім того, що, поки ти десь провітрювався, твоя підопічна вийшла заміж!
12
Мілине інститутське життя у вирі загального студентського варива нічим суттєвим не вирізнялося. Більше того, якщо порівняти з іншими, більш активними особами, воно могло видатися прісним і одноманітним.
Довге сидіння в бібліотеці, довгі черги до ксерокса чи до комп’ютера, довгі нудні лекції й довгі вечори в кімнаті, яку їй давали в гуртожитку на час сесії, наодинці із собою. Та й чи могло бути інакше? Зайвих грошей у неї ніколи не водилося, тому, щоб отримати навіть поганеньку трієчку, доводилося скніти над книжками й конспектами та сподіватися на те, що екзаменатор ще не всю свою совість продав. З тієї самої причини доводилося уникати групових походеньок по кав’ярнях і клубах, обмінюючи гучну веселу компанію однокурсників на мовчазне меланхолійне товариство книжок і голих стін. Залишалися хіба кілька хвилин компанійського хихотіння між парами, перед дверима екзаменаційної аудиторії чи на зупинці маршрутки.
Але це була її власна дійсність, іншої вона не мала й бажати не наважувалася.
Крім того, не все було так погано. Окремі предмети були Мілі дійсно цікаві, і тоді час у бібліотеці минав непомітно, а сидіння над книжками приносило їй певне задоволення. І ті хвилини хихотіння з дівчатами та хлопцями – носіями свіжої крові, що, здавалося, були вільні від упереджень, – Міла не проміняла б на місяці перебування вдома, нехай би навіть мама із сестрою здували з неї пилинки й носили на руках. Цими приємними митями Міла й жила, намагаючись не зважати на прикрощі й не помічати того, що інші цих митей мають у тисячі разів більше.