Через кілька днів вона знайшла в себе на парті свій горезвісний конспект. Через півгодини, виходячи з корпусу, Міла з розмаху викинула його в смітник.
Ще через тиждень вони групою святкували закінчення сесії. Пили, танцювали, сміялися. Міла також трохи пила, трохи танцювала, трохи сміялася, після чого безсило пролежала всю ніч, не в змозі заснути, дивлячись у стелю.
Сесія пройшла, залишивши відлуння гучних подій і тихий відгомін невиправданих сподівань. Міла поїхала додому. Її сестра Поля була вагітною, а мама потребувала її допомоги й повної моральної віддачі.
13
– І що ж нам робити з цим хлопцем? – вимовив сірий чоловік, замислено схилившись.
Кілька таких самих сірих чоловіків стояли колом, однаково схилившись над чимось. У всіх були босі ноги, а на голові в кожного притулився сірий чудернацький капелюх. Усі мовчали.
– У кого які будуть пропозиції? – продовжував той, що говорив, та у відповідь отримав те саме замислене мовчання.
– До сірих йому ще зарано, це зрозуміло, – розмірковував уголос доповідач, не знайшовши поки що підтримки. – До білих – уже пізно. Але зависнути посередині він також не може. Що ж нам робити? – повторив він своє питання більш наполегливо.
На обличчях кількох сірих промайнула збентеженість. Усі продовжували затято мовчати. Тільки один наважився подати голос:
– Заберіть у нього трохи пам’яті та відправте до білих, – порадив чоловік із найстарішим капелюхом.
– І цього йому, думаєш, вистачить? – підняв брову старший.
– Коли вдариш менше, ніж потрібно, завжди можна виправити помилку. Коли вдариш більше, ніж достатньо, зайвого вже не забереш! – відказав сміливець. – Дайте йому такого самого, як і він. А ще краще – дайте йому дівчину: у дівчат завжди драм більше.
– Не знаю, що з цього вийде, але іншого рішення я не бачу, – підсумував доповідач. – Та… ініціатива карається, Сорою, – візьмеш його собі!
14
Того, що Ростик їй подзвонить, дівчина і в кращі часи не могла уявити. Вона всю себе віддавала дитині, заради якої, судячи з усього, ніхто, крім неї, не збирався жертвувати ні силами, ні сном, ні часом. Міла навіть не наважувалася бажати іншої приємності, як аґукання коло маленької мордочки. Ну, хіба ще тільки півгодини гостювання в Лейли. Тому коли Ростик подзвонив, вона просто заніміла.
Після перших пустопорожніх слів ввічливості він раптом сказав:
– Я хотів спитати тебе щодо того конспекту…
Мілі здалося, що в цей момент її серце можна було почути на тому кінці дроту.
– Мені розповідали, що в армії не дуже весело, – почала тараторити вона ту нісенітницю, яка перша лізла в голову. – Що там голод, холод, знущання… що там здоров’я підривають… деякі навіть віку собі вкорочують…
– Я знаю, – перебив він.
Не встигло в Мілиній панічній голові пронестися питання, що ж саме він знає, як хлопець тихо й лагідно додав:
– Дякую тобі. Справді! Для мене такого ще ніхто не робив.
Міла отетеріла й намагалася втямити, чи це насправді, чи їй сниться. Ростик запитав:
– Чому після того, як я повернув тобі конспект, ти зі мною не говорила?
– Я не… ти ж зі мною сам не говорив!
– Я дещо поклав тобі в конспект. І чекав якоїсь реакції.
– Я… – запиналася вона, – викинула його відразу, як знайшла.
– Тоді ясно, чому ніякої реакції не було, – прийняв таку відповідь Ростик.
Міла ладна була розплакатися.
– А що там було? – із застиглим серцем запитала вона. – Ти ж через це подзвонив?
– Що вже зараз про це говорити, – вразив він Мілину потаємну надію.
Але відразу по тому влучив простою фразою їй у саму душу:
– Просто хотів почути твій голос…
З того дзвінка все почалося. Телефонний роман чи зв’язок двох душ – хай там як назви, для Міли це була жменька щастя з кнопками, буквами на екранчику та рідним голосом із динаміка.
Ростик часто їй дзвонив. Іноді розказати якусь бувальщину, іноді пожалітися, як йому сумно, інколи для того, щоб просто привітатися, ідучи вулицею у справах. Для Міли ці короткі дзвінки були цілим життям. Довгі дні й безсонні ночі проходили в очікуванні кількох хвилин телефонної розмови. Але після тих кількох хвилин вона ладна була повірити, що якби захотіла, то змогла б злетіти в небо.